Наш ответ Чемберлену или Слово к мастерам черного пиара

Книга «Нательные кресты Самари-Богородицкой крепости» складається з трьох частин. Перша присвячена власне натільним хрестам і різним аспектам цього питання. Друга частина описує історію пам’ятки, ілюстровану як картографічними, так і археологічними матеріалами. Остання частина містить розгляд різних дискусійним питанням регіональної історії. Одне з головних завдань книги – показати давність християнської історії регіону. Інше – привернути увагу суспільства і влади до необхідності створення на базі досліджуваної пам’ятки історико-туристичного музейно-археологічного комплексу, котрим могли б пишатися не лише мешканці міста, а й держава в цілому.

Для того щоб розглянути суть емоційних випадів моїх колег, дозволю собі іноді коментувати їх вислови.

В моїй книзі відзначено, що перші сучасні розвідки на території пам’ятки здійснив В. М. Шалобудов у 2000 році, після виходу з друку у 2000 році краєзнавчого нарису дніпропетровських авторів В. В. Бінкевича й В. Ф. Камеко «Городок старинный запорожский Самарь с перевозом», але перші розкопки здійснювалися у 2001 році доцентом ДНУ З. П. Маріною і мною.

Д. І. Яворницький проводив археологічні розвідки і розкопки на території Ігренського півострову і, зокрема, на Усть-Самарській фортеці, називаючи її Ново-Богородицькою. Це ні в якій мірі не зменшує його величезне значення як визначного історика і дослідника запорозького козацтва. При цьому дійсно, незважаючи на обов’язкові помилки під час аналізу накопиченого матеріалу покоління істориків продовжують працювати у напрямках, закладених нашим славетним земляком. І моя робота не є виключенням.

Особливості мого відношення до історії археологічної науки можуть пояснюватися наступним. У 1996 році І. Ф. Ковальова запросила мене на посаду завідувача навчальною лабораторією кафедри історіографії і джерелознавства (тогочасна назва) історичного факультету ДДУ, щоби її син, котрий обіймав цю посаду і при цьому був матеріально відповідальним, міг спокійно звільнитися з Університету. При цьому слід відзначити, що на той час через низку об’єктивних причин накопичилися значні недостачі майна по багатьом категоріям. Навколо були усі свої, майно не перераховувалося і всі залишилися задоволені.

Попрікання у тому, що «возглавлять было некого» має відноситися не до мене, а до вельмишановного метра, котра на той час втратила майже усі ставки як по навчальній лабораторії, так і по науково-дослідній. Тим не менше, через деякий час я взяв під свою відповідальність і на свою голову ще і майно експедиції, нестачі по якому сягали 60-70%. І на найближчі кілька років можна було і не думати про наукову роботу, бо треба було за будь-яку ціну все приводити у норму. До речі, коли майно передавав наступнику, нестач не було. В цілому, складно роз’яснювати пересічному читачеві перипетії внутрішніх відомчих взаємовідносин, проте організація постачання і функціонування експедиції в умовах недостатнього фінансування є певним мистецтвом і ніхто не може закинути мені, що ці обов’язки я виконував незадовільно.

Тим не менше, до кінця 1990-х рр. приймав участь у розкопках біля м. Марганець, м. Інгулець, у Широковському районі та біля Південного мосту. З 2000 р., крім археологічних робіт на території Самарі-Богородицької фортеці і її посаду, приймав участь у розкопках у Павлоградському районі, біля сел. Спаське і Партизанське, відкрив сотні курганів у Петриківському, Царичанському і Магдалинівському районах. При цьому моєю основною спеціалізацією з студентських років було і лишається запорозьке козацтво.

Звинувачення у закоханості у старожитності та антикваріат та у епізодичних заробітках в цій царині достатньо безглузді, бо при зарплатні у 850 гривень виживати достатньо складно. Доречно згадати біблійну притчу про порошинку у сусідському оці. Шановна пані професор і сама не цурається консультацій приватних осіб на цю тему, як і її співавтор по виступу. Не кажучи про інше. За будь яких обставин, перевірка інвентарних описів фондів НДЛ археології та їх відповідність реальній кількості знахідок може зацікавити не тільки вчених, але й співробітників КРУ в питаннях наявності задекларованих археологічних матеріалів.

Звинувачення у намірах присвоєння наукових відкриттів і доробок колективу археологів безсумнівно смішні, бо у книзі використані або авторські розробки, або опубліковані матеріали (доступ до яких і право використання котрих має будь-який бажаючий при наявності необхідних посилань), або звіти співавтором чи учасником виконання котрих я був. Зайдіть до «Ангела-хранителя», «Мамая», «Білокнижника» чи «Гобліна», де є моя книга і погортайте її. Всі посилання максимальні, всі матеріали пов’язуються з іменами дослідників, котрі їх опрацьовували.

Коментуючи «дальнейшее научное остепененние» і кар’єрне зростання у сучасній економічній ситуації, дозволю собі заявити, що наукою займаються ентузіасти, до яких відношу і себе. Тим не менше, з самого початку нашим колективом планувалося використання отриманих під час розкопок матеріали будуть використані у моїй дисертації, але після звільнення з ДНУ проф. Ковальова категорично заборонила мені займатися темою фортеці. Наведені у книзі бібліографія і посилання свідчать про надзвичайну коректність у використанні публікацій і матеріалів колег, а також про значний внесок автора.

Стосовно згадуваних І. Ф. Ковальовою її статей, то це – одна стаття, видрукувана у різних місцях, яка містить деякі суттєві неточності. Слід також відзначити, що і її точка зору не оригінальна, а пов’язана як з роботами Д. І. Яворницького, так і моїми. Повертаючись до теми взаємовикористання опублікованих робіт, наведу цікавий приклад.

У 2003 р. відомий український вчений В. А. Брехуненко запропонував особисто мені написати статтю до Українського археографічного щорічника про Богородицьку фортецю і матеріали розкопок з неї. У Дніпропетровську Ірина Федорівна наполягла, щоб авторів було позначено троє. Попри те, що стаття була написана особисто мною і до неї увійшли виключно опубліковані матеріали «Археологічне вирішення дискусій стосовно розташування містечка Самарь та Богородицької фортеці» вийшло за підписами Векленко, Ковальова, Шалобудов. Питань немає: робота спільна, матеріали спільні, наукова мета одна. Але через деякий час ця ж сама стаття із зміненою назвою, але тим же змістом виходить в іншому місці за підписами Ковальова, Векленко, Шалобудов. Знову нічого страшного: наукові видання мають невеликий наклад, а всі ми робимо одну справу. Ще через якийсь час ця ж сама стаття публікується під назвою «Нові дослідження посаду Богородицької фортеці» за підписами Ковальової, Шалобудова і Векленка. Ще через деякий час ця ж стаття, дещо змінена звучить під назвою «До уточнення місцезнаходження м. Самарь–Богородицької фортеці» і має підпис І. Ф. Ковальової…

Залишивши на певний час висловлювання, пов’язані безпосередньо з книгою і моєю особою, пропоную розглянути низку зауважень І. Ф. Ковальової до автора статті. Вважаю, що для пересічного читача немає різниці в описах якості ґрунтів у газетній публікації, як і згадка усіма шанованого декана історичного факультету ДНУ проф. С. І. Світленка на ім’я та прізвище. Зверну загальну увагу лише на те, що вікові особливості пам’яті пані професора, ймовірно, призвели до забуття низки фактів, пов’язаних із руйнацією в межах Вольностей Війська Запорозького низового у квітні-травні 1709 року. Тим не менше, згідно Д.І.Яворницького відомо, що вцілілих мешканців Старого і Нового Кодаків зігнали саме до Новобогородицької фортеці, і яку підібрати іншу назву до місця їх концентрації крім концентраційного або фільтраційного табору я не знаю.

Повертаючись до інших звинувачень І. Ф. Ковальової щодо окремих моментів урбанізаційних аспектів історії нашого міста, маю зауважити, що на відміну від проф. І. Ф. Ковальової я був присутній і приймав участь в роботі науково-практичної конференції в ДНУ, присвяченої урбанізаційним процесам у Дніпропетровську. Як для історика і краєзнавця доповідь проф. С. І. Світленка була дуже важливою: вчений розглянув усі версії виникнення міста і окремо проаналізував кожну. Повного тексту доповіді не бачив через підготовку збірника до друку.

Стосовно торгівельних пломб й інших археологічних матеріалів, згаданих у статті, дозволю собі апелювати до вищесказаного з приводу певного спрощення викладення, а також до своєї книги, в якій з належною повагою розписані не лише комплекси, а й доробки авторів їх атрибутації. Наведене ж І. Ф. Ковальовою «осторожное предположение известного нумизмата В. М. Шалобудова о возможности чеканки в Самари фальшивых польских полтораков в период Освободительной войны украинского народа 1648-1657 годов» неодноразово розглядалося не лише в наукових роботах вищезгаданого автора, але й у достатньо численних матеріалах преси, при цьому тоді це не викликало нічиїх заперечень. Також достатньо відоме різнобічне ставлення гетьмана І.Мазепи до запорожців, що знайшло відображення у великій кількості тогочасних документів.

Незважаючи на категоричну незгідність з особистими випадами у відношенні одягу, патріотизму і такого іншого, я не дозволю собі опуститися до рівня опонента, хоча сказати, безумовно, є про що. Але про деякі речі мовчати несила. Перш за все, ніхто не має права вказувати журналісту як писати, про що писати і які давати заголовки. Також людина має право при особистій незгоді з тими чи іншими положеннями чи матеріалами подавати до суду на автора публікації чи людину, котра надала матеріали чи коментарі. Що ж до мого нібито русофобства, то книга – російською мовою, з вдячностями російським колегам-науковцям, які багато в чому мені допомогли.

І на останок ще кілька зауважень. Через те, що дане інтерв’ю планувалося використати як основу для популярної публікації, окремі моменти були дійсно свідомо спрощені. Тим не менше, фраза про багатовекторність зовнішньої політики кошового І. Сірка у порівнянні з аналогічною діяльністю урядів президента України Л. Д. Кучми дійсно «відпочиває» при порівнянні з інтерв’ю І. Ф. Ковальової газеті «Горожанин». У творі під назвою «Голодные с лопатами» малюються страхітливі картини експедиційного побуту: пані професор разом з В. М. Шалобудовим ловлять у Самарі рибу щоб прогодувати експедицію, студенти за харчі копають могили на закритому цвинтарі. Слава Господу, що не вистачило фантазії ввести в тему ще й студенток. Насправді, незважаючи на складне економічне становище, і у 2009 р. Інститут суспільних досліджень підтримав важливе для усіх проведення археологічних розкопок. Викликає подив інше. Ректор ДНУ, проф. М. В. Поляков завжди з особливою приязню ставився як до археологів взагалі, так і до І. Ф. Ковальової зокрема. Мало того, навіть попри загальне економічне становище завжди допомагав вирішувати ті чи інші принципові питання. Через це складно зрозуміти, чому шанований професор-археолог не написав рапорт про складнощі з проведенням планової навчальної археологічної практики і не пішов на прийом до свого ректора, а натомість вилив відро бруду ще й на своє робоче місце?

В цілому складається загальне враження, що І. Ф. Ковальова не в змозі відрізнити мої вислови від інтерпретації автора статті, але, про всяк випадок, приношу свої вибачення за свої фактологічні огріхи у відношенні нумізматики, чи можливу плутанину журналіста. Це ж відноситься і до світлини землянки №7. Я не фотографував цю землянку, але серед експедиційного студентства завжди є достатньо власників фотоапаратів, і при бажанні значну кількість світлин можна знайти і в Інтернеті. Проте на світлинах, зроблених особисто мною, зафіксоване знищення за розпорядженням І. Ф. Ковальової решток унікальної антропологічної колекції, яка могла слугувати в подальшому і для різного роду генетичних експертиз.

Також вважаю за можливе відзначити, що І. Ф. Ковальова і В. М. Шалобудов не єдині дійсно відомі археологи нашого регіону, бо лише в ДНУ, крім них плідно працюють в цій галузі к.і.н. В. А. Ромашко, З. П. Маріна, Д. Л. Тесленко й Є. Л. Фещенко. Тому вважаю, що у випадку оцінки моєї особистості різними людьми, знайомими із ситуацією, що склалася, можуть скластися висновки, котрі кардинально відрізняються від точки зору двох моїх старших колег.

Останнім часом неодноразово згадується висловлювання президента Ізраїлю Ш. Переса про необхідність відходу від копирсання у власній історії та спрямування погляду у майбутнє і сучасне. Також наголошувалося про місце нашого міста у спільноті єврейських громад Східної Європи. Чи не є причиною бурхливого виступу частини моїх колег з ДНУ саме те, що моя книга присвячена саме християнській тематиці і мої виступи постійно акцентують положення про давність християнської традиції у регіоні?

З повагою до всіх – Віктор Векленко, історик, археолог, ставрограф і патріот.

P.S. Написана книга – не перша і не остання щодо історії нашого прекрасного міста. Вважаю, що робота науковців має полягати саме у дослідженні сторінок цієї історії і популяризації відкриттів у суспільстві. Різні точки зору на ті чи інші події мають викладатися спочатку в наукових матеріалах, а потім доводитися до людей і до влади. Бо наука робиться і за рахунок податків з тих же самих громадян, і за рахунок меценатської допомоги.