Головний художник театру опери та балету Дарія Біла: Люблю, коли в моїх виставах є власні відкриття

У 2008-му вона закінчує Дніпропетровський театрально-художній коледж, а вже 2009-го призначається головним художником Дніпропетровського академічного театру опери і балету. Крім того, її участь у кожній виставі останніх років відзначалася на щорічному регіональному театральному фестивалі «Січеславна». І ось, нарешті, в цьому році молодій художниці дістався гран-прі «Надія Січеславна» за роботу сценографа над спектаклями «Дванадцять стільців» у Дніпропетровському академічному театрі опери і балету і «Секрет вічної молодості» в Дніпропетровському театрі російської драми імені М. Горького. Ця подія стала приводом для нашої розмови.

Малювати надихнув батько

— Дар’я, з чого все почалося? Коли ви відчули себе художницею?

— У молодших класах школи мріяла бути хірургом. А потім під впливом батька захопилася малюванням. Мій тато за фахом архітектор. Дивовижна людина, яскрава, темпераментна, він багато малював. Я бачила, як він працює й мені хотілося бути як він: мати свою майстерню, робити гарні речі.

2003 року я вступила до театрально-художнього коледжу. Причому доти я не навчалася в художніх школах. Лише пішла на підготовчі курси, щоб зрозуміти, що таке академізм. У дитинстві й підлітковому віці бабусі й дідусеві було важко зі мною. Бабуня бувало приходить до мене вранці — а в мене вся кімната розмальована: малюнки на стінах, двері червоні. Я весь час щось розмальовувала, навіть вночі. Бабуся перепитувала: «У тебе вийшов гарний слон. Але ти скажи, де в нього хобот, а де хвіст?» Мене це дуже зачіпало — я ж так старалася: як же вона не розуміє...

— А коли почалося ваше співробітництво з театром?

— Наприкінці першого курсу нас запросили до театру. Мій педагог Іван Іванович Шулик оформлював тут концерт, а ми вперше прийшли до театру й нас задіяли у виготовленні бутафорії. Ми самі обробляли тканини з позолотою. Тож можна сказати, що мій учитель і наставник Іван Шулик закохав мене у сценографію. Бо насправді це не така модна, популярна професія, щоб заздалегідь хотіти стати сценографом. Більшість моїх однокурсниць не займається сценографією, бо це, на мій погляд, все ж чоловіча професія.

Загадала прем’єру і …збулось

Пригадується робота над виставою «Норма», коли як сценографа до нашого міста запросили відому художницю Галину Якубовську. Разом з режисером-постановником Юрієм Чайкою вони готували цю виставу. Спектакль виявився надзвичайно важким.

Стояла зима, холод сягав 30 градусів, роботи дуже багато. І нас з однокурсницею запросили до реалізації цього проекту. Ми настільки захопилися! Я йшла до театру і з театру з відчуттям того, що роблю щось дуже важливе. Хоч праця вкрай важка — робити полотна, викладати аплікації, об’єми великих триметрових дерев. Дефіцитний клей ПВА замінив казеїновий клей, який з трудом відмивався. Вперше я заплакала, подумавши, що цього не зроблю.

А на прем’єрі ми з однокурсницею задумали бажання: «Слухай, а давай, щоб у наступному році відбулася наша прем’єра — або твоя, або моя».

І рівно через рік в оперному виходить моя перша самостійна робота — «Ніч перед Різдвом» за Гоголем у постановці Олега Ніколаєва. Так я вже одинадцять років працюю у театрі.

А почалося все на другому курсі. Тоді я не знала, куди пірнаю. Одна річ — за чужими ескізами виконувати роботу, а друга річ — створити як художникові весь спектакль з нуля. Тож я спершу погодилася працювати головним художником, а вже потім зрозуміла всю відповідальність. Говорила собі: «Невже не зможу?»

— «Ніч перед Різдвом» понад десять років не сходить з репертуару...

— І це при тому, що зараз я до своєї першої вистави ставлюсь з доброю усмішкою. Але і для Олега Вікторовича Ніколаєва, з яким ми тоді вперше працювали, то була перша велика вистава після його спектаклю «Це танго в червні».

Оглядаюсь на нашу першу роботу. Не забути хвилювань, коли вся моя родина прийшла до театру, а мене при виході на сцену переповнювали незабутні почуття; це ж моя перша прем’єра!

Потім з’явився спектакль «Карміна бурана», який я представила в коледжі як дипломну роботу. У мене були тоді складні стосунки з навчальним закладом. Малюю картини, а всі думки про театр — звідти дзвонять, кличуть, бо виникає безліч запитань. Мене навіть двічі хотіли відрахувати з коледжу. Зрештою, мені дозволили здати художні роботи дещо пізніше. Важко було написати таку кількість творів живопису за ніч. Але я мала друзів, ми разом вчасно закінчили всі роботи!

Мистецтво мусить підтримувати людину

— Яку зі своїх вистав у театрі вважаєте найулюбленішою?

— «Колиску життя» на музику Євгена Станковича. Ось у мене в кабінеті ескізи до цієї вистави. Раніше всім хотілося бачити зі сцени щось полегше. Але те, що зараз відбувається в нашій країні, змушує людину не шукати легких шляхів і пурхати метеликом. Такі вистави, як «Колиска життя», на мій погляд, підтримують людину. Вони глибокі, сильні, і музика цієї вистави — теж глибока, не поверхова, витримує іспит часом.

Тож це найулюбленіша з моїх робіт, найскладніша, найцікавіша. По-перше, українська тематика для мене завжди цікава, і я в ній почуваюся природно. Дуже багато слухала музику Станковича — і це видно в костюмах, декораціях. У виставі лунає тема війни, і я довго думала над тим, як це краще вирішити. Спало на думку передати це через храми всіх релігій, які падають.

Тепер же я дивлюся і думаю: коли я робила ці «задники», не було і мови про воєнну ситуацію, а як воно нині лягає на дійсність! І сам спектакль своїми тривогами суголосний нашому часові. Цей спектакль дуже складний у постановці. Щоб його мати в репертуарі, потрібно декілька тижнів щоденних напружених репетицій. Тому він майже не йде, і мені відтак дуже прикро.

Робота  мрії нашої

— Над чим працюєте нині?

— Над «Травіатою» Верді. Сподіваюсь, це буде гарний спектакль. «Травіата», звичайно, йшла на нашій сцені, але досить давно. Якщо вистави зносилися емоційно й фізично, то, на мій погляд, їх важко відновлювати.

Так, то були чудові режисери, постановники, сценографи, але це вже було. Подякуймо їм за це і давайте ставити новий спектакль. З новими костюмами, декораціями, сучасним режисерським поглядом, ближчим до нас. Маю надію, що наступний сезон відкриватимемо цим прем’єрним спектаклем.

Люблю, коли в моїх виставах є власні відкриття. І це надихає. Та найкраще, коли є актори, на яких ставиться вистава. Я, наприклад, зараз не починаю робити сольні костюми, поки не зрозумію, для кого цей костюм. І під кожного виконавця робитиму костюм — це для мене принципово.

— Ви працювали в різних театрах — імені Шевченка, Горького. Вас запрошували робити вистави в Херсоні інших містах, в оперному ви працюєте головним художником вже понад п’ять років, це немала відповідальність…

— Так, всі питання треба охопити — незалежно від того, це моя вистава чи не моя. Це дуже великий пласт роботи. І тому, звісно, треба знаходитися більшість часу в театрі. Навіть коли я не роблю спектакль (а цього ніколи не буває), я ще паралельно зайнята іншими справами. Скажімо, реставрацією, костюмами до концертів тощо.

— Скільки людей з вами працює?

— Це по суті всі наші майстерні. Може, з півсотні людей. У декоративній майстерні працюють художники і швачки. До бутафорської належать столярка, бутафори. У кравецькій майстерні — чоловічий і жіночий відділи. Гримувальний цех — з перуками, пастіжорами — спеціалістами з виготовлення перук, накладних вусів, борід, бакенбардів. Далі  костюмери, які одягають акторів. А ще художник по аплікаціях; людина, яка займається виготовленням взуття. Додаймо освітлювачів, монтувальників сцени. У кожній майстерні — свій начальник. Усі разом працюємо над прем’єрою.

Тож я не можу сказати, що це лише моя вистава. В театрі задіяно так багато людей, кожен з яких привносить щось своє. І якщо всі працюють на одному відчутті, тоді вистава емоційно відбувається.

Якби ще війни не було і люди заробляли нормальні гроші, то взагалі все було б чудово. Робота мрії нашої. Маємо багато планів. Після «Травіати» плануємо нові балети, великі прем’єри. Але про них розповідати рано. Всьому свій час.