Згоден
Продовжуючи перегляд сайту, ви погоджуєтеся з тим, що ознайомилися з оновленою політикою конфіденційності та погоджуєтеся на використання файлів cookie.
Вт, 16 квітня 2024
17:18

ПРО МІСТО

Стасюк Микола Михайлович

Микола Стасюк у верхньому ряді в центрі
Микола Стасюк у верхньому ряді в центрі
Вiдомий свого часу політичний і кооперативний діяч Микола Стасюк, знаний як економіст, член Центральної та Малої Рад, генеральний секретар харчових справ. Він був одним iз засновників Української Центральної ради, товаришем (заступником) голови Селянської спілки, літератором, цікавим публiцистом i редактором...

На жаль, виданi у дiаспорiй останнiми роками в Українi довiдники бiля прiзвища Миколи Стасюка зазначають, що роки його життя невiдомi. Кілька років тому на свiй запит до Центрального державного iсторичного архiву Санкт-Петербурга, де зберiгається особова справа Стасюка-студента, ми дiстали докладну вiдповiдь, яка дозволяє заповнити основнi бiлi плями в його бiографiї до 1917 року.

В архiвному фондi Петербурзького гiрничого iнституту Микола Стасюк фiгурує як Стасюков Микола Михайлович (часом його прiзвище пишеться i як Стасюк). Народився Микола Михайлович 4 травня (дати до 1919 р. подаються за старим стилем – М. Ч.) 1885 року в Катеринославi (нинi Днiпропетровськ). Його батько дворянин Михайло Стефанович Стасюков був ветеринарним лiкарем. Маму звали Катерина Наумiвна Конопля. Обоє – православнi. Хлопчик був охрещений 23 травня 1885 р. у Свято-Троїцькiй церквi мiста Катеринослава. До речi, повiдомлена з петербурзького архiву дата народження М. Стасюка пiдтвердилася й матерiалами держархiву Днiпропетровської областi, де збереглися метричнi книги за 1885 рiк. Про батьків його мені відомо небагато. Мама була однією з перших жінок-земських лікарів на Катеринославщині. Його батько Михайло Стасюков мав невелику цегельню і випускав у Катеринославі цеглу з ініціалами М.С. Дядько працював у контролі Катерининської залізниці разом з Адріаном Кащенком.

Микола Стасюк (як Стасюков) 24 серпня 1894 року вступив до Катеринославського реального училища. А 5 червня 1901 р. закiнчив повний курс наук на основному вiддiленнi цього училища. З 18 серпня 1901 р. по 5 червня 1902 р. навчався в додатковому класi училища, про що дiстав свiдоцтво вiд 5 червня того ж року. До речi, за двадцять рокiв перед тим випускником того ж навчального закладу став його батько – Михайло Стасюков. Як свiдчить iсторичний нарис реального училища, батько закiнчив його на основному вiддiленнi в 1882 роцi, а наступного, 1883 року закiнчив сьомий, додатковий клас з хiмiко-технологiчного вiддiлення.

У Петербурзi Микола Михайлович став членом української студентської громади. Вiн входив до складу iнформаційного бюро і головної студентської ради українських організацій. За спогадами Олександра Лотоцького, Стасюк «дуже інтенсивно жив науковими iнтересами, пильно працював над питаннями економічного стану України, написав i надрукував досить поважну на свій час брошуру про автономію України». Стасюк належав спочатку до РУП, а потім був активним дiячем УПСР. Пiд час революцiї 1905–1907 років він організував на рідній Сiчеславщині селянськi спілки. Про що лишив цiкавi спогади, опублiкованi через двадцять рокiв по тому.

Для iсторiї виникнення i розповсюдження перших українських видань на Схiднiй Українi особливий інтерес становлять листи студента Миколи Стасюка до Бориса Грінченка, оригінали яких зберігаються у фонді Б. Грінченка в Інституті рукописів Національної бібліотеки ім. В. Вернадського. Ось що писав вiн Грiнченковi 1 листопада 1905 року: «Позаяк має швидко видаватись «Громадське слово» (газета вийшла 31 грудня 1905 р. під назвою «Громадська думка» – М. Ч.), то я звертаюсь до Вас з пропозицією заснувати у Катеринославі контору вашої часописi по прийомці п(е)редплати і оголошень. Це міг б(и) на себе взяти я, Сергій Онуфрієвич (Липківський, голова «Просвiти» у Катеринославi – М.Ч.) та певно дехто ще з тутешніх громадян. А справа ця була б дуже користна. Побалакайте з своїми і про згоду сповістіть як мога швидче, а також хочь приблизно о ціні і та інше.
Коли буде заснована контора, то можна буде прямо затягати людей на п(е)редплату. Прошу мене залічить в Ваші предплатчики, як тілько буде відомо про умовини п(е)редплати, зараз вишлю гроші.
Як тепер з друком українських книжок тощо? Чи пускають з Галичини?..»

У наступному листi 14 листопада 1905 року Стасюк сповiщає Грiнченка про вихiд у Лубнах першого українського часопису «Хлiбороб» i у зв’язку з цим цiкавиться, коли вийде в Росiї пресовий закон (новi правила про друк), пише про «величезну потребу часописi своєї».

Листом вiд 6 березня 1906 року Стасюк сповiщає Грiнченка про свiй арешт i про те, що його висилають на три роки до Тобольської губернiї. І тут же пропонує свої послуги: «Коли хочете, то можна Вам вислати 300–400 переважно селянських адрес з усієї губ(ернії) задля розсилки пробних чисел «Гр(омадської) Дум(ки)». Як приїду до Тобольської губ(ернiї), зараз надішлю Вам кілько статей і свою адресу, на котру й буду прохати висилати «Гр(омадську) Дум(ку)» і «Нов(у) Гр(омаду)».(...) Настрій у нас на селах чудовий, було організовано три повіти. Я, може, встигну надіслати Вам до виїзд(у) статтю, або допись про селян(ський) рух у нас. Певно, придасться. Настрій у мене чудовий, українство у нас у Катеринославщині усюди прокидається, селяне дуже інтересуються українськими часописями і книжками. Треба як мога більш книжок, бодай перекладів. Мова «Гр(омадської) Дум(ки)» нічого, «Рід(ного) краю» теж, а «Хлібороба» погано розуміється.
Ну, стискаю Вашу руку. До побачення у Вільній Україні. Ваш Микола».

І продовження цiєї теми – у червневому листi за той же 1906 рiк Миколи Стасюка до Бориса Грiнченка. Адресуючи йому листа на адресу редакції «Громадської думки» в Києвi, вiн пише: «Зо мною умісті сиділо кілька українців, їх вислали до Тобольської губ(ернії). Тепер один звернувся до мене, щоб я попрохав висилати їм «Гр(омадську) Думку». Умісті з їм кілька десятків наш(их) селян. Маю надію, що Ви мені не відмовите в проханні висилати один номер «Гр(омадської) Думки» по адресі: г. Туринск Тобольской губ(ернии). К.Я. Ковалю до востребования.
З ушанован(ням) Микола Стасюк.
«Гр(омадську) Думку» читають селяне, але недовольні обороною поміщечих інтересів. Див(ись) фейлетон Чикаленка. «Рідний край» через те вони уважають радикальнішим».

Перед нами листи людини, яка всім серцем переймалася поширенням першої української газети на схiдних теренах України. Миколі Стасюкові, як організаторовi «селянських спілок» на Катеринославщині, загрожувало трирічне заслання до Тобольської губернії. Проте йому, як, напевне, і його другові Маркові Нечипоренкові, вдалося уникнути цього заслання (причини нам невідомі), хоч він разом із Василем Строменком не уник згодом в’язниці на Харківщині. У подальшому Микола Стасюк перебував під наглядом полiцiї.

У лютому 1908 року в Катеринославі таки відбувся суд над учасниками і керівниками селянських організацiй та заворушень. Справа про Селянську спілку на Катеринославщині привернула увагу всієї тогочасної преси. Інформацiї про справу з’явилися, зокрема, в першій українській газеті «Рада», часописі «Рідний край» тощо. Микола Стасюк був засуджений на вiсiм мiсяцiв ув’язнення i вiдбував його в Ізюмськiй в’язницi.

Тим часом 1907 року «Видавництво «Рух» випустило перший свій номер, брошуру Миколи Стасюка «Автономія і розвиток продуктивних сил на Вкраїні». «Брошуру ту конфісковано», – повідомляв 14 студня (грудня) 1907 року часопис «Рідний край». Цікаво, що в дні арешту самого автора зазнала арешту і його книжка: «Арешт книжки. Часопис «Речь» повідомляє, що петербурзька судова палата затвердила арешт, наложений на книжку Стасюка «Автономія і розвиток продукційних сил на Вкраїні».

Коли 30 квітня 1910 року в катеринославськiй газеті «Южная заря» з’явилася замітка «Українська громада Петербурзького інституту», то до цього безперечно був причетний Микола Стасюк як писар цiєї громади. Можливо, замiтка належала саме йому. Стасюк був добре знайомий з Дмитром Яворницьким. Збереглися два його листи до iсторика, писанi пiд час арешту, в одному з яких вiн клопочеться про свого колегу по партії Iсаака Мазепу, а в iншому про майбутнього члена Центральної ради Феодосiя Паляничку.

М. Стасюк дописував у катеринославський просвiтянський часопис «Днiпровi хвилі», що видавався у 1910–1913 роках. Вже у першому номерi за 1910 рiк з’явився його допис «Як представлено Україну на виставцi в Катеринославi». Влiтку-восени того року у Катеринославі проходила обласна промислова сiльськогосподарська і кустарна виставка, де Стасюк разом з іншими просвiтянами завiдував продажем українських книжок.

10 травня 1910 року Стасюк промовляє вiд петербурзького студентства на похороні Бориса Грiнченка в Києві. Як кооператор Микола Михайлович видає науковi розвідки – згадувану «Автономія і розвиток продуктивних сил на Вкраїні» (1907), а також «Економічнi відносини України iз Великоросією i Польщею» (1911), «Еміграція та її значення в економічному житті України» (1912). Їхня тематика становить неабиякий iнтерес i сьогодні, через сто років після першої публікацiї.

Як свiдчать нововиявленi матерiали з петербурзького архiву, 3-го жовтня 1910 року в Олександро-Невській церкві Катеринослава Микола Стасюк вінчався з Марією Іванівною Шевченко (1892–1937), слухачкою Київського комерційного інституту. У них народилося трійко дітей – дочка Регіна, син Марко і дочка Галина. Дружина Стасюка також пов’язала свою долю з журналiстикою – на початку 1920-х вона працювала у катеринославському «Губвидатi», до 1935-го – у днiпропетровськiй обласнiй газетi «Зоря», поки її не «вичистили» звiдти, а потiм у маленькому аполiтичному журнальчику «Театр i глядач» – останньому притулку для жiнки, якiй випала невесела доля бути дружиною українського полiтика.

Належачи до кооперативної школи вiдомого українського кооператора Христофора Барановського (1874–1941), Микола Стасюк кiлька передреволюцiйних рокiв працював пiд його керiвництвом як iнструктор кредитової кооперацiї на Київщинi.

У 1912 році він бере активну часть у петербурзькому, а потім в одеському кооперативному з’їздах. Напевне, без його участі не обійшовся і з’їзд кооператорів на Дніпрових порогах, який нелегально відбувався в 1916 році і про який пише у своїх спогадах Микола Ковалевський. Тим часом ще у 1912 році М. Стасюк виступив з пропозицією видавати свій кооперативний часопис рідною мовою (його мрія здійсниться лише після революції, а в 1920-х у Харкові йому доведеться редагувати кооперативний часопис «Сільський господар»). А тоді, в 1912-му його пропозиція була визнана своєчасною і мала суспільний резонанс:

«У «Раді» один наш кооператор (д. Стасюк) описував свої вражіння з недавнього петербурзького кооперативного з’їзду і закінчив свої листи дуже цікавою звісткою. Він каже, що з розмови з людьми «з місць» виніс такий висновок, що нам, українським кооператорам, найпекучіша потреба тепер – у власному краєвому журналові кооперативного характеру. Автор листа довше спинився на цій думці і спробував її обміркувати. (...) Захопились новою думкою чимало кооператорів-інтелігентів, котрі позвикали вже щиро одгукуватися на кожну новину в нашому гуртовому житті».

З 30 травня по 3 червня 1912 року в Одесі відбувався з’їзд представників кредитових та позичково-ощадних товариств з Херсонщини, Бесарабії, Київщини, Поділля й Таврії. На з’їзді було понад 350 делегатів! Серед них і Микола Стасюк. Як активний кооператор вiн описував свої враження у статті «З Одеського кооперативного з’їзду», яка побачила світ у Катеринославському часописі «Дніпрові хвилі».

Ситуація, про яку писав Стасюк, повторилася на українському хлiбному ринку через 90 років. Ось поглянемо: «Кожному відомо, що наш селянин за той хліб, що продає восени, – писав М. Стасюк, – не бере справжньої ціни. Одне те, що між селянами і тим, хто купує хліб, безліч усяких крамарів та агентів, кожний норовить «на селянському хлібі собі копійчину заробить – і мусить селянин своїм горбом їх усіх годувать».

Хіба не сучасно звучить написане в 1912-му?.. Читаємо далі: «Друге – як уродить хліб, то мусить селянин чимшвидче на базар його везти, бо зборщик заздалегідь нагадує податі платити. Восени ціна ж на хліб звісно яка – продаси восени 3 пуди, а о весні за ці гроші і 2-х не купиш. Отут-то велику користь роблять нашому селянинові кредитові товариства: вони дають під селянський хліб позичку грішми – тими грішми селянин податі посплачує, борги покриє – латки полатає; а як ціна підскочить зiмою, то весною продає селянин заставляний хліб і бере за нього копійок на 20, а то й більш, ніж була ціна восени.
Чимало товариств вже почали самі селянським хлібом торгувати і до великих купців в порти приставляти, від цього мали вони непоганий зиск.
Всi тії гроші, що йшли б до кишені агентам, вертаються до рук селянина; до того ж великий покупець, знаючи, що товариство не буде засмічувати хліба, як це роблять агенти, – платить товариству кращу ціну».

Часопис «Дніпрові хвилі» видавався катеринославською «Просвітою» передусім для селян, тому стаття Миколи Стасюка була адресована насамперед їм і показувала селянам переваги об’єднання в кооперативні товариства.

Типовий вічний студент, Микола Стасюк лише перед революцією, нарешті, здобуде вищу освіту.
1917 року наша національна революція покликала Стасюка до своїх лав. Миколі Михайловичу судилось бути одним iз засновників Української Центральної Ради. На засіданні Ради 15 березня 1917 року його затвердили промовцем на мітингах під час української національної конференції 19 березня 1917 року. Виступаючи на одному з мітингів, Стасюк звернувся до українців iз закликом «стерти в пам’ятi i з п’єдесталу монумента Хмельницькому слова «волимо під царя московського».

У квітні 1917 року в Києві відбувся з’їзд діячів українського села, на якому було створено Українську селянську спілку з метою здійснення аграрної реформи і реалізації національно-територіальної автономії. Стасюка обрали головою Тимчасового комітету спілки i делегували на всеукраїнський національний конгрес, що розпочався одразу ж після з’їзду діячів українського села.

8 квітня 1917 року на Перших Загальних зборах Української Центральної Ради Стасюка обрано до її виконавчого органу – Комітету. Крім того, Микола Михайлович очолював агітаційну комісiю УЦР, працював в органiзацiйнiй комісії для розроблення проекту статуту автономії України. На Других Загальних зборах 23 квітня 1917 року затверджено запропонований ним проект організації губернських, повітових i волосних українських Рад. У Києвi він обіймав також впливові посади у виконавчому губернському комітеті, громадських організаціях, очолював Київську губернську раду селянських депутатів.

На І Всеросійському селянському з’їзді, як свідчить довідник діячів Української Центральної Ради, виданий у Києві 1998 року, Стасюк увійшов до складу ЦК Селянської спілки i був обраний товаришем голови.

Зi створенням генерального Секретаріату (уряду) України 15 червня 1917 року кандидатуру Миколи Михайловича затверджено на посаді генерального секретаря (міністра) харчових справ, яку він обіймав в уряді Винниченка до серпня. За дорученням Малої Ради у серпні 1917 року Стасюк увійшов до комісії з розроблення плану заходів для негайного подолання продовольчої кризи.

Вiдомий i такий iсторичний факт: саме Микола Стасюк з його темпераментом 17 грудня 1917 року перешкодив В. Затонському відкрити з’їзд Рад у Купецькому зібранні в Києві.

Пiсля того, як в Україні у 1918 році стався гетьманський переворот, Стасюк повернувся до кооперативної діяльності. Під його керівництвом у Києві організовано «Книгоспілку» – видавництво, яке публікувало літературні твори, наукову літературу i шкільні підручники. За часів Директорії УНР Стасюк працював начальником постачання Армії УНР у Кам’янцi-Подiльському. Емігрував, але невдовзi повернувся в Україну, де лишилася родина. Вiн став працювати у Всеукраїнській Академії Наук як співробітник із окремих доручень. Редагував кооперативні видання у Харкові, працював у Всеукраїнській спілці сiльськогосподарських кооперацій «Сільський господар». Саме цей часопис процитував Іван Огiєнко у працi «Історiя української лiтературної мови»:
«...ще року 1922-го Микола Стасюк в журналi «Сiльський господар» за серпень показав, що СССР забирає в України на 40 % бiльше, нiж дає їй».

Події визвольних змагань в Україні 1917–1920 років, безпосередня участь у них Стасюка представлена в його мемуарах «На межі божевілля», над якими автор працював у 1941–1942 роках у Марiуполi. Справа в тому, що 1930 року вiн постав перед судом у справi так званого «Українського нацiонального центру». Перед арештом він працював у відділі інкубаціїї «Коопптаху». Радянська влада після «великого перелому» (1929) загнала український народ у черги за продовольством і щоб знайти винних, оголосила шкідниками стару українську інтелігенцію з числа кооператорів. Серед них був і 45-річний Микола Стасюк. Свою «десятирічку», як сумно жартував Остап Вишня, себто десятирічний термін ув’язнення наш краянин відбував на лісоповалі в Карелії, у Мідногірській колонiї посиленого режиму, на будівництвi та комбінаті Бiломорсько-Балтiйського каналу.

А тим часом дружину Стасюка Марію Іванівну у вересні 1937 року також заарештовано. Постановою «трійки» матір трьох дітей засуджено до розстрілу за сфабрикованою «справою». Її називали дружиною петлюрівського міністра. А вона з гідністю відповідала, що Петлюра і Стасюк були міністрами в одному уряді. І уряд був уенерівський, а не петлюрівський, та кого тоді хвилювали ці деталі?

Вирок над Марією виконано 19 листопада 1937 року у Дніпропетровську. Пишу це, а сум огортає серце, бо в особистому фонді письменника Трохима Романченка в архіві Інституту літератури в Києві тримав в руках і читав Маріїїні листи до Трохима Романченка. Яка це була розумниця, який інтелект і життєрадісність бризкали з кожного листа! Які слова підтримки знаходила вона для свого приятеля по Губвидату Романченка, котрий згасав від сухот... Вона переживе його лише на сім років. Слідом за Некрасовим хочеться вигукнути: «Какой светильник разума угас, какое сердце биться перестало!»

Вiдбувши десять рокiв таборiв, колишнiй мiнiстр УНР Микола Михайлович Стасюк вийшов на «волю». Можемо уявити розпач, коли він дізнався, що дружини вже немає серед живих. Йому заборонили жити в столиці i у великих містах. Ось чому у 1940 році Стасюковi дозволили поселитися під пильним наглядом «органів» у провiнцiйному Маріуполі, що на Донеччинi. І «роботу» знайшли відповідну – бути нічним сторожем у міському парковi культури i вiдпочинку.

З початком війни i приходом у жовтні 1941 року до Маріуполя нiмецьких військ Стасюк виходить із затінку. Під час реєстрацiї на біржі праці, коли відкрилася неординарна біографія екс-мiнiстра, йому запропоновано посаду редактора україномовної міської «Марiупольської газети» (згодом вона стала iменуватись «Марiюпiльською газетою»). Стасюк дав згоду. I вже 10 листопада 1941 року пiдписує «Маріупольську газету» як вiдповідальний редактор.

Потрапивши 2002 року вперше до Маріуполя, я чимскоріш подався на розшуки парку, де сторожував Стасюк. Гарний парк із видом на море... А ось поряд і будинок колишньої партеліти, яка виїхала в евакуацію, і де Стасюкові виділили у війну номенклатурне помешкання. Серед нас живе краєзнавець Михайло Богомаз, який під час війни опинився в Маріуполі і заходив на квартиру до Стасюка. Але з ним вони не були знайомі, а лише з жінкою, котра поралася у Стасюка по господарству.

Розпочався останній, надзвичайно складний i ризикований перiод біографії Миколи Стасюка. Вiн не збирався служити окупантам, як не служив до цього більшовикам. Його помисли i дiї належали Україні.

Невдовзi пiсля окупації Марiуполя у місті почало формуватися аитигітлерівське оунівське підпілля. Його організаторами були Микола Михайлович Стасюк, Андрій Васильович Авраменко, Якiв Iванович Жежура. Маріупольська група була фiлiєю глибоко законспірованого руху опору, що його органiзувала похідна група ОУН, якою керував Євген Стахів. Центр цієї органiзацiї, що охоплювала всю територію Донеччини, знаходився у Горлiвцi. Маріупольське самостійницьке пiдпiлля було чи не найбільшим на Донбасі, воно нараховувало близько 300 чоловiк.
«Маріупольська група, – пригадував Стахів, – була найсильнішою. У Маріуполі (важко було у це повірити!) уцілів після більшовицького терору колишній член Центральної Ради, навіть міністр її Микола Стасюк».

Згадує про Стасюка i Роберт Конквест у книзі «Великий террор». «Микола Стасюк.., колишній міністр антикомуністичного уряду Української Ради в 1918 році, залишився цілим у Маріуполі. До приходу німців під час другої світової війни він працював у мiському саду».

Як розповідають старожили, в окупованому Марiуполi час від часу розповсюджувались листівки, які закінчувались закликом: «Вступайте в наші загони для боротьби з німцями! Смерть Гітлеру! Смерть Сталіну!»

Своєрiдним прикриттям, легальним «дахом» пiдпiльної роботи служили «Марiупольська газета» (редактор Стасюк), мiська друкарня (директор Жежура), український драматичний театр iм. Т. Шевченка (директор i головний режисер Авраменко-Iрiй), мiська органiзацiя «Просвiта» (керiвник Авраменко-Iрiй).

Керована Стасюком «Марiупольська газета», хоч i в умовах жорстокої гiтлерiвської цензури, послiдовно проводила самостiйницьку лiнiю, з номера в номер публiкувала матерiали з iсторiї, лiтератури i культури України. Iсторичнi подiї висвiтлювались з позицiй теорiї М. Грушевського. У своїй першiй розлогiй публiкацiї «Професор Михайло Грушевський» Стасюк детально виклав суть теорiї вченого, окреслив значення його наукової спадщини. До речі, в Маріуполі я розшукав Павла Мазура, педагога, патріота, з яким нас об’єднало спільне зацікавлення долею Стасюка. Цей чоловік приходив до музею і власноруч переписував з редагованої Стасюком газети розділи його споминів. Видати їх нам досі не пощастило. Київська «Просвіта» не знайшла ні часу, ні коштів... Прикро. Багато слів, та мало діла!

У груднi 1941 року в статтi «Вiд слiв до діла» Стасюк писав: «Прийшло нiмецьке вiйсько – впала ненависна влада бiльшовикiв. Для марiупольцiв вiдкрилася широка можливiсть самим, з своєї волi будувати своє життя: багатiти й пiднiмати добробут народних мас, українську культуру». Однак, пише Стасюк, рожевi надiї за 50 днiв вiдлетiли. Марiупольцi живуть чорними думками: де взяти харчi, чим нагодувати малих дiтей, де знайти роботу дорослим, коли можна буде вiдправити до школи пiдлiткiв. «Над Марiуполем чорною хмарою нависла загроза голоду, хоч на селi доволi харчiв для себе й мiста». Вся справа в тiм, вважає Стасюк, що бiльшовицька влада задавила приватну й громадську iнiцiативу, привчила всього чекати зверху, вiд влади. Ось i зараз марiупольцi виявляють iнертнiсть. Безпорадно склавши руки, бiльшiсть з них дожидає, щоб хтось їх нагодував, вiдремонтував зруйнованi школи для їхнiх дiтей. Тим часом, на думку Стасюка, слiд налагодити роботу пiдприємств i органiзувати новi, особливо дрiбнi пiдприємства...

У червнi 1942 року «Марiупольська газета» повiдомила про те, що нiмецька комендатура дала згоду на організацiю міського українського товариства «Просвіта».

16 серпня 1942 року та ж газета повiдомила про те, що 21 серпня у примiщенні «Просвіти» відбудуться об’єднані збори мовно-літературної та iсторико-етнографічної секції: «Письменник Микола Стасюк прочитає уривки з мемуарів «На межі божевілля», після чого відбудуться обговорення твору. Окремі глави мемуарів друкуються в нашій газеті, починаючи з №105». Усе це нотував з підшивок на моє прохання невтомний Павло Мазур.

Тоді ж «Маріупольська газета» сповістила: «Маріупольська друкарня iмені Івана Франка випускає мемуари «На межі божевілля. В катівнях НКВС» Миколи Стасюка». На жаль, мемуари Стасюка так i не дійшли до читача. Вiдомi лише п’ятнадцять уривків, які були оприлюднені «Маріупольською газетою» з серпня по жовтень 1942 року.

Назва твору Миколи Стасюка «На межі божевілля» ємка i виразна. У праці Віктора Петрова «Українська інтелігенція – жертва большевицького террору», вперше надрукованій 1956 року, йдеться про те ж саме: «Колись французький письменник Октав Мірбо написав книгу «Сад катувань». Він описав в цій книзі химерні способи катувати, застосовувані китайцями. Але він проминув чи, власне, не передбачив ще одного, можливо, найхимернiшого: методу розчленовування свідомости, спосіб катувати людину безглуздям пред’явлюваних їй обвинувачень. Чисто клінічну методу, використовувану невропатологами до лікування психічних порушень, застосовано до патологічного розкладу нормальної психіки. Книга Миколи Стасюка, яка дійшла до нас у далеко неповному обсязі, наочно показує, як це робилося».

Значну увагу приділяв Стасюк-редактор і міському драматичному театрові імені Тараса Шевченка, який очолив Авраменко-Iрiй, колишнiй актор театру Леся Курбаса «Березiль», вихованець його режисерської лабораторiї. Як i Стасюк, Авраменко в 1930-х роках був арештований органами НКВС. Покарання відбував на будівництві Свірської ГЕС у Ленінградській області. Відбувши строк, він з 1938 року живе під пильним наглядом «органів» у Маріуполі, працює в артілі «Вільна праця».

Як встановив не раз згадуваний марiупольський краєзнавець Павло Мазур, якому я вдячний за допомогу в роботi, перша вистава в театрі відбулась 16 листопада 1941 року. У березні наступного, 1942 року театрові надано iм’я Тараса Шевченка. В його репертуарі були «Наталка Полтавка» Котляревського, «Наймичка» Карпенка-Карого, «Пошились у дурнi» Кропивницького, «Запорожець за Дунаєм» Гулака-Артемовського. «Маріупольська газета» постійно iнформувала читачів про репертуарнi плани театрального колективу, вміщувала рецензiї на окремі спектаклі. Кілька грунтовних рецензій написав Стасюк. Театр був зручним місцем для зустрічей підпільників. Сюди, зокрема, навідувались зв’язкiвцi центрального проводу ОУН.

Вiд 12 грудня 1942 року iм’я Стасюка як редактора «Маріупольської газети» зникає з її сторінок. Тоді ж у Маріуполі розпочалися масовi арешти членів антифашистського підпілля ОУН. Гестапо заарештувало керівництво організації – Стасюка, Жежуру, Авраменка-Iрія, Болгарського та iнших. Розпочались дні i ночі моторошного слідства. Але навіть у такій безнадії могло трапитися непередбачуване.

11 лютого 1943 року з району Харкова танкові бригади 4-го гвардійського корпусу Радянської армії стрімким рейдом на південь ввійшли до міста Красноармійськ, що на Донеччині. Виникла реальна загроза німецькому «Міус-фронту» опинитись в оточеннні, бо вістря рейду було спрямоване далi на південь, на Маріуполь. 17 лютого тут зчинилась страшенна паніка. Тюремних бранцiв стали поспіхом шикувати в колону, щоб погнати на захід. Скориставшись сум’яттям, Стасюк i Авраменко тікають, i самостiйно добираються до села Широкого на Днiпропетровщині, де мешкала родина Авраменка. Андрiй Авраменко тут i залишився, а Стасюк у квітні, коли танковий рейд зазнав поразки i загроза Маріуполю з боку радянських військ на цей раз минула, вирішив повернутись у Маріуполь. З того часу його ніхто не бачив. Гадають, що він загинув дорогою. А, може, й не загинув.

На жаль, досi не перевиданi науковi й публiцистичнi твори Миколи Стасюка, не зiбрана його епiстолярна спадщина. Напевне, краще з його доробку заслуговує на перевидання. Є потреба i в ґрунтовнiй бiографiї одного з лiдерiв нацiонально-визвольних змагань в Українi. І, звичайно, в Дніпропетровську на будинку колишнього реального училища, нині одного з корпусів університету, по пр. К. Маркса, 35, де навчався Микола Стасюк, має з’явитися меморіальна дошка на честь нашого видатного краянина.

Микола Чабан
copyright © gorod.dp.ua
Усі права захищені. Використання матеріалів сайту можливо тільки з дозволу власника.

Про проект :: Реклама на сайті