Войт Еліна

Народилася у м. Дніпропетровську у 1995 році. З 1 по 11 клас навчається у СШ №80.
Захоплюється образотворчим та народним прикладним мистецтвом, східним танцем, пише вірші та прозу.
Писати вірші почала з 6 класу. Активна учасниця шкільних Літературних віталень. Призер обласних конкурсів східного танцю, районних та міських конкурсів юних авторів. Друкувалася у місцевій та всеукраїнській пресі.
Призер обласного конкурсу творчо-пошукових робіт. оголошеного газетою «Зоря», «Розповім про подвиг», І місце. Друкувалася у газеті «Зоря».

Чогось прокинулась я вранці,
Сама не знаючи чого –
То зайчик сонячний у танці
Кружляв, прибігши крізь вікно.
І ніжно, ніби крадучися,
Торкнувся до лиця мого,
Поруч зі мною покрутився –
Хотіла я піймать його.
Еге ж! Утік він пустотливо
Й такі тут чудеса творив!
То в очі зазирне грайливо,
За довгий сон наче корив.
І тихо граючись на носі,
Всі мої вії розтріпав,
А сни мої ще на порозі
Мені в кімнату не пускав.
Отак погрався він зі мною
Та й зник за хмаркою сумною.

Серед хребтів Карпатських гір

В куточку райськім, в Україні,
Поміж хребтів Карпатських гір,
Серед смерек у полонині
Почула я гуцульський спів.
Як пісня ллється солов’їно!
Високо, в сині небеса!
Заполонила всю долину
Тії мелодії краса.
Заслухались гірські вершини,
Принишкли і стрункі смереки,
А пісня лине, лине, лине…
Й сопілки звуки десь далеко.
Хай кожен в серці зберігає
Сопілки звуки вдалині
Та своїм дітям нагадає
Народу мудрії пісні.
І ті маленькі українці,
Почувши пісню дідусів,
Кружлятимуть у коломийці
Під гру музик-сопілкарів.

Странник

Уж вот и день неспешно движется к закату,
Угрюмый странник держит длинный путь,
И ночь сплошным сиянием агата
Старается все небо затянуть.
Стеною пыли с-под копыт буланых,
Саврасых и чубарых лошадей,
Пытается прикрыть собою тайну,
Залегшую меж веток орхидей.
И тонким слоем упадет в бутоны,
На гладь живую хрупкого цветка,
А ветер покачнет легонько кроны
И звук наполнится шуршанием песка.
Застынет странник посреди дороги,
Прислушавшись к природы голосам,
На камень сядет, вытянувши ноги,
Он держит путь. Куда – не знает сам.
Давно уж в кровь ободраны все ноги,
Одежда клочьями свисает с рукава,
Он странник не простой – большой дороги!
Давно уж он не верит в чудеса.
Не раз в ловушку слепо попадался,
Не раз разбойники за поворотом стерегли,
Всегда он с ними яростно сражался
Считая, сочтены его уж дни.
Улыбка сгладила с лица угрюмство,
Вдали запел певучий соловей,
И пробудив в душе былые чувства,
Он жить обратно все же захотел.

Хочу назвать тебя судьбою…

Хочу назвать тебя судьбою,
Ты лишь представь - в руках она!
Бывает доброю и злою,
Погладь ее - и вновь кротка.
Бывает, бьет ключом веселье,
Бывает, нет печальней глаз...
Бывает, даже с огорченьем
Пытается поссорить нас!
Чтоб больше грусть не приходила
И блеск в глазах не угасал.
На руки влезет нам стыдливо,
Погладьте, мол, я не со зла.
Сметана просто очень пахла!
Я не могла там устоять…
И лишь своей мохнатой лапкой
Хотела воздух разогнать.
Чтоб в нос не бил он так настырно
И не дурманил разум мой,
Ну вот и лапа вся в сметане...
Прощай, уютный милый дом!
Не злись так сильно ты, хозяйка!
Просто Судьба хотела есть,
А ты в своих пустых мечтаньях
Умеешь только встать да сесть.
Хозяйка шествует на кухню,
Пушистый хвост за ней плывет,
Ты назови кота Судьбою
И покорми голодный рот.
И будет следовать он всюду,
От ног твоих не отойдет,
Судьба везде с тобою будет -
Ведь это просто теплый кот.

Летний дождь

По шиферу на ветхой крыше
Сквозь листьев вишни буйный рост
С небес на землю еле слышно
Спускался тёплый летний дождь.
Ручьем шумящим в тиши ночи
Он струйкой мелкой падал вниз.
Ну кто увидеть не захочет,
Как в каплях видно неба жизнь?
А дождь всё капает неспешно
На травы, и деревья, и кусты,
И свет луны ласкает нежно
Мир безмятежной красоты.
Искрясь забавно на травинке,
Скатился в капельку росы
И с ветром в лёгкую обнимку
Летит в раскаты гулкие грозы.
Всё в летний дождь благоухает,
Питаясь влагой неземной,
Прохладный ветер овевает
Мой тихий двор, мой дом родной.

Чарівні звуки природи

Люблю природи звуки чарівні,
Як вітер ледве колихає листя
Шепоче ніжно їм пісні
І грається гілками на узліссі.
Де на галявині, освіченою сонцем,
Метелики барвисті спочивають
Кульбабки, розпустивши золоте волосся,
До сонечка голівки повертають.
І у повітрі стійкий аромат
Достиглої багряної суниці
І дзвінкий щебет у кущах малят
Якоїсь невідомої тут птиці.
Студеної води в струмку дзюрчання,
Мов пісенька самотня солов’я,
Про чуйне, нерозділене кохання,
Яка все вище в небеса луна.\