Лисенко Марина

Народилася 31.05.1997 року.
Проживаю в смт. Кіровське Дніпропетровського району.
Навчаюся в 9 класі СШ№1 м. Дніпропетровська.
Захоплююся живописом, виготовленням листівок, бально-спортивними танцями, займаюся літературною творчістю.
Брала участь в шкільних та районних олімпіадах з укра ї нської мови та літератури, у конкурсі ім. П. Яцика та посідала призові місця.

 

Я - ангел

День І.

Адаптація. Втілення.

Я на Землі у відрядженні. Не дивно, бо скоро Різдво, а в передсвяткові дні роботи стільки, що навіть такі початківці, як я, отримують купу завдань. Надолужуємо все те, що не встигли протягом року. Доводиться працювати за казкового Діда Мороза чи Снігуроньку, та так конспіративно, щоб не було викрите наше, так би мовити, позаземне походження. Щоправда, з маленькими дітьми жодне маскування не проходить: вони, ці потішні малюки, все бачать так, як воно є. Перевірено...

У свій перший день на Землі мене вразило... все.

Перше – що люди яскраві й різні й зовсім не такі гарні, якими мені уявлялося раніше вдома.

Друге – що людське тіло є досить зручною формою життєдіяльності у земних умовах. Можливо, мені просто пощастило, бо те тіло, яке стало моїм тимчасовим прихистком на Новорічні свята, виявилося молодим, тренованим та витривалим і... привабливим.

Оболонка 16-річної дівчинки із абсолютно здоровим тілом, - про таке мріють і більш досвідчені ангели. Адже краще працювати, коли маєш неушкоджені руки-ноги, міцні м`язи та нерви і, звісно, симпатичне відкрите обличчя.

Що про мене говорити. Я був (була?) щасливий (щаслива?), бо існувати, хай і недовго, в образі гарненького підлітка-дівчинки – таке не кожному моєму колезі подарують. Мабуть, початківцям завжди поліпшують умови для більш ефективної роботи?

Отже, разом із вдалим утіленням я отримала (звикаю говорити про себе у жіночому роді) список завдань на усі свої три Дні відрядження. Спочатку я навіть образилась, коли побачила усі свої завдання: чому так мало справ? Я, зрештою, завжди гарно вчилася, отримала солідну теоретичну базу і була впевнена у своїх силах. Здавалося, готова рятувати цілий світ. Хоча те, що я спостерігала довкола, аж ніяк не було схоже на наближення Апокаліпсису: місто, в якому я опинилась, сяяло святковими вогнями, дзвеніло щасливим сміхом і повсюдно було наповнене пустотливою новорічною музикою. Нічого не потребувало мого втручання.

Але мої наставники, певно, не вважали мене цілком гідною владнати серйозні справи, бо з куцого переліку завдань дещо складним мені видалося тільки примирення двох закоханих, які мають посваритися на відкритті міської Ялинки.

У людських стосунках я – «не дуже». Малувато досвіду, відсутність практики. Тому трохи нервуюсь і боюсь саме цього завдання.

Дивно, до відкриття Ялинки ще добрих дві години, і ті двоє закоханих - ні сном ні духом про подальший розвиток подій, а я вже знаю, що вони посваряться на ковзанці через дурні вигадані ревнощі. Несповідимі шляхи твої, Господи.

«Ага, - хапаю власну думку за хвоста, - дивуватися – не ангельська риса». Цікаво читати таке в недорослій дівчачій голові. Ще цікавіше – читати такі думки, роздивляючись на себе нову в дзеркалі примірювальної дорогого столичного бутика. За мить я маю вийти з примірювальної, звідки фактично й розпочнеться моє відрядження.

Тут, у тісній кабінці із дзеркал і задушливих завіс, я втілилась у мій новий образ. Сподіваюсь, охорона у крамниці й витончені холоднуваті продавчині не помітять нічого незвичайного: покупниця нічого не виносить з-за оксамитових лаштунків кабінки для переодягань, випливає у залу з порожніми руками. А ну як запідозрять у крадіжці якоїсь дорогущої брендової ганчірки, обшукувати почнуть, обмацувати.

Нічого з мене вийшла дівчина: кароока, чорноброва. З одягом не пощастило. Надто незручне хутряне пальто, громіздке взуття на ногах. Може, позичити у магазині дещо більш сучасне, легке та симпатичне? (Ось уже й мене навідують земні та гріховні думки).

Щоправда, оцінити якість людського одягу зможу пізніше, коли зроблю перший крок на вулицю у досить міцний мороз. Дрібненьке дівчаче тіло виявилося мерзлякуватим, йому б не завадили б товсті штани, грубий светр і шапка чи хустка, які б зігрівали замерзлі вушка. Та й рухатись містом було б краще у легкій, але теплій куртці. Треба буде якось вирішити проблеми з одягом. Справді зручним, легким і теплим одягом.

А поки що я в бутику, кручусь на одній п`яті в примірювальній, побоюючись вийти з крамниці. Але я мушу це зробити, бо інакше провалю завдання. Аж ось нарешті тривога розсіюється немов сама по собі, і я непомітно для навколишніх виходжу на сцену... Тобто – у місто.

Маю рушати на головну площу, де за якусь годину-другу відкриватимуть міську Ялинку. Мабуть, це захоплююче видовище, бо афіші на вуличних рекламних табло обіцяють саме « незабутнє, приголомшливе видовище». Еге, а тут полюбляють кучерявість висловлювань...

Надворі – лютий мороз, який відразу починає щипати за щоки. Я натягую шапку на вуха, але від цього не тепліше. Стали б у пригоді й рукавички, яких у мене чомусь не знайшлося. Виявляється, нагорі не дуже обізнані про звичні людські потреби, але просити про такий дріб`язок як рукавиці чи шарф не насмілююсь. Я взагалі не повинна скиглити. Але чомусь дуже хочеться...

Певно, мене зумисне заслано в це юне тіло. Щоб я змогла відчути усю повноту дівочих страждань – душевних і тілесних. Щодо другого – спрацювало. Інших страждань я ще, на щастя, не зазнала. Мабуть, усе ще попереду?

За людьми було цікаво спостерігати. Я люблю спостерігати за всім новим. Принаймні, зараз це допомагає мені відволікатись від дошкульного холоду.

Людей навколо багато, дуже-дуже багато, і спочатку я намагалась у деталях роздивитись кожного, але скоро відчуваю марність цього наміру. Коли знаходишся у юрбі, неможливо вхопити бодай однієї чиєїсь тямущої думки. Обличчя багатьох у цьому велелюдді набувало одноманітного, нецікавого виразу, індивідуальні думки дрібнішали і розчинялись у загальному гомоні обірваних думок. Жодної чітко оформленої мислі!

Натовп тим часом прямував у метро, під землю. От куди мені не хотілось! З підземних пащ під літерами «М», якими подекуди розверзалися вулиці, віяло вогкістю і штучним теплом, що мало неприємний запах. Десь там, майже у пеклі, людей возили швидкісні потяги, і, схоже, ніхто не скаржився на дискомфорт. Ніхто – окрім мене. Бо мені таки довелося спуститися у метро. Ось де я нарешті зрозумію, що воно таке – людські фобії. Страх натовпу. Страх опинитися під землею. Страх смерті.

Таких переляканих у вагоні – добрий десяток. Я чітко вирізняю ці білі напружені обличчя та їх вдавану байдужість. Я й сама поводжусь так, ніби їздити у метро – найбільша насолода для школярки-старшокласниці. Ніби немає в дівчини кращих розваг.

Хоча в дійсності моє тіло аж нудить від незручностей: натовпу, що притис тебе до вікна, вібрацій, які витримуєш під час руху, безлічі запахів і звуків. Я розрізняю неритмічне, збите стукотіння усіх сердець і раптом чую, як десь неподалік (мабуть, у сусідньому вагоні) двоє сердець починають битися в єдиному ритмі, дедалі радісніше й швидше, швидше... На моєму обличчі розцвітає посмішка - лицьові м`язи якось незвично, приємно й лоскітно напружуються. Страхи непомітно покидають мене, як випущені з клітки пташки.

Мені терміново потрібно потрапити в сусідній вагон, і я маю слухняно дочекатися наступної станції. Але я не можу чекати! Я мушу бачити цих двох, чиї серця щойно торкнулись одне одного, я просто потребую відстежити їх, їхню зустріч!

Що ж, скористаюся можливостями, подарованими моїй сутності: лечу повз голови людей, крізь металеві стіни, долаючи опір зустрічного руху. І ось я вже поряд зі своїми підопічними. Зараз я можу стримано спостерігати за ними, мліючи від позитивних емоцій, які охопили моє людське єство. Як тут не розімліти, коли тобі доводиться бачити рідкісну картину справжнісінького кохання!

Дозволю собі кілька слів з приводу цього чарівного дійства – кохання. Чесно сказати, я так мало знаю про це. Практичного досвіду з цього питання в мене на копійку, тому доводиться керуватися теорією, якою поділилися зі мною мої брати-(чи сестри?)ангели.

Це завжди спрацьовує – як інстинкт у людей: в залежності від обставин ти починаєш діяти за інструкцією, яку дав тобі Творець. Тобто, правильно. Тому я поки що обережно спостерігаю і дозволяю собі тихо радіти з такого чудового природного почуття. Якби ж то всі люди були закохані! Так-так, розумію, що це неможливо. Світ розбалансується, якщо раптом його надмірно заллє любов`ю, як торт – збитими з цукром вершками. Тут треба знати міру. Багато солодкого – шкідливо. Забагато блага – вже зло. Так нас вчили...

Зітхаю. Ці двоє тримаються за руки і дивляться одне одному в очі. Мовчать. Навіщо їм слова? Вони читають в одне одного з облич, періодично зливаються у довгому поцілунку. Такому довгому, що аж у мене дихання збивається.

Зупинка нарешті повертає їм глузд, і вони швидко, бігцем, не розриваючи міцно зчеплених рук, піднімаються на поверхню, на Божий білий світ. Я ледве встигаю за ними. Нагорі вже ніч, і вона виглядає святково. Усе сяє різнокольоровими вогнями, мерехтить і виблискує.

Світ навколо свідчить про свято. Новий рік! Так це називається. Ялинка – це велетенський конус у світодіодних вогниках. Їх – безліч. І всі – сяють, мерехтять, розливаються різнобарвним світлом. Не північне сяйво, яке я так полюбляю спостерігати вдома, але теж вражаюче видовище. Дарує святковий настрій усім без винятку. Дорослі посміхаються одне одному, діти сміються. Усі чекають дива! Я теж чекаю, краєчком ока відстежуючи пересування моїх закоханих. Це й неважко, бо ці двоє синхронно пульсують, однаково відсвічують теплим та червоним, і я це помічаю віддаля, намагаюсь не губити у натовпі.

Якого дива ждуть люди на площі? Ялинка вже сяє кольоровими вогнями, гучна музика, яка лунає скрізь, навіть у мені, усім подобається, усі підспівують і підтанцьовують, радість оселяється у кожному серці... Чого ще бажати?

Біля мене немолодий чоловік із супутницею – дівчиною 20 років. Відчуваю, що дівчині гарно й добре, а чоловікові, що так ніжно притримує її за талію, не варто було б сьогодні виходити з дому. Він хворий, йому бракне повітря, і в грудях тисне, хоч він мужньо тримається... заради своєї коханої. Ще й ліки забув удома. Це небезпечно.

Спробую хоч якось зарадити. Слід пригадати урок № 1448. Тема: «Швидка допомога при хворобах серця». Так-так, я все пам`ятаю і знаю, що зараз зроблю!

Треба відволікти супутницю, дати хворому трохи простору, а мені – просто побачити його кволе серце й уявно наповнити живильною силою. Із дівчиськом проблем не виникло: їй саме хтось зателефонував на симпатичний рожевий мобільник, і вона почала щасливо верещати у слухавку.

Можна попрацювати і з хворим. Легкий дотик до його грудей. Він нічого не помітив, але ніби з власної волі розстебнув пальто, розгорнув у довгому зітханні плечі. Серце на коротку мить зупинилось, але відразу оговталось і далі вже працювало у тому ритмі, який задала йому я. Буде жити!

Дівчинка закінчила телефонну розмову і повернулась до чоловіка. Її обличчя було щасливе, а його заспокоєна усмішка доводила, що з його серцем, а також з їхніми стосунками ближчим часом усе буде гаразд.

Раптом чуже крило докірливо майнуло перед очима. «Навіщо перехоплюєш не свою роботу? Що тобі з цього?»

Колеги також працюють у цьому місці, на цій площі. Як я могла забути? Тільки що врятований мною хворий чоловік був чиїмось завданням. І я недоречно, нахабно втрутилась.

«Добрими намірами...», - почало було повчати мене чуже крило, але я виставила захист – власне крило.

«Своїх паси!»- промовив незнайомий ангел, явившись мені в образі невихованого підлітка у навушниках. Жорсткий осудливий погляд на майже дитячому личку незнайомого ангела нагадав про моє власне завдання: примирення закоханих.

Я загубила їх у натовпі. Неприпустима помилка. Мій сьогоднішній іспит мені не зарахують. Мало того, що почала рятувати не свого підопічного, який, до речі, нічим не заслужив такого поспішного спасіння. Бо гріховні стосунки ми, ангели, не підтримуємо, не схвалюємо. А тут очевидно було, що ця парочка – немолодий дядько з повним набором сердечно-судинних захворювань пенсіонера і недозріла для дорослих стосунків панночка – гріховодить. Однозначно гріховодить. Несправжнє, штучне кохання. Старий стрибає в гречку, а його подруга, очевидно, в цього героя-коханця на утриманні. І навіщо я взялась повертати йому здоров`я? А де ж мої?

Натовпу все прибувало. Довелося тричі облетіти майдан, поки не знайшла їх. Краще б того не бачити, що відкрилося моїм очам: вони сварилися. А я проґавила все! Вона плакала. Він говорив. Потім вона говорила, а він відвертався. Згодом обоє мовчали, розірвавши руки і відвернувшись. Червоне тепле світло навколо них потроху охолоняло на морозі, розсівалося. І це не віщувало нічого доброго. Сварка була серйозною. Гадаю, через ревнощі. Тому що неподалік крутився ще один підозрілий типчик з повітряною кулькою, який час від часу випромінював жовтувате світло підступності. Детально просканувати його – часу не вистачить. Отже, винуватець сварки і безпричинних ревнощів мені заочно відомий.

Вчили, вчили про всю цю чортівню, про лихих демонів. З його повітряною кулькою впоратися? Без проблем. Але зухвалий типчик почувається впевнено. Його наміри мені зрозумілі: зруйнувати перше кохання.

І щось же в нього виходить! Свідомо сприймав та засвоював науку в своїх пекельних університетах. Ясно, що він буде заважати мені. Значить, слід спровадити його подалі, за горизонт. Щоб не плутався під ногами, коли я працюватиму в поті чола.

Не в моїх звичках чаклувати та влаштовувати сеанси прекрасних видінь, але зараз іншого виходу не було. Тому незабаром з мого веління близько десятка сексапільних Снігуроньок поспішило оточити невдаху-суперника з протилежного табору. Чортеня розгубилось, зашарілось, і його самого узяла у полон яскраво-червона хмаринка моментальної закоханості. Що ж, ніхто не досконалий.

Снігурки вхопили молодика попід руки і потягли у віддалений район міста. Звільнена повітряна кулька голосно луснула, вибухнула дрібними блискітками. Гарно, урочисто, але тріумфувати зарано – в мене ще повно роботи.

Чесно кажучи, я навіть не знала, з якого боку підійти до вирішення проблеми. Пригадала усі класичні приклади. Пригадала й винятки.

Як наступає примирення у закоханих? Коли стосунки між ними з`ясовано. Мої, схоже, не збирались нічого між собою з`ясовувати. Ображені один на одного, вони дивляться у різні сторони. Погляди в обох сердиті, роздратовані.

У дівчини серце б`ється глухо й винувато. Мабуть, спокусник попри все сподобався їй, і вона говорила з ним і навіть кокетувала, пускала бісики очима.

Хоча очевидно, хто тут бісики пускав. Вона нічого не могла із собою вдіяти: беззаперечний шарм прибульця з кулькою затьмарив дівчині розум. Кулька – не просто так, це один з важливих інструментів навіювання. Людина – слабке створіння, але мусить гідно витримати у житті безліч спокус. Далеко не всі на це здатні. Далеко не всі на це згодні.

Дівчинка почувалась винуватою, але втішеною. Ох, ці жінки... Ніколи не знають, чого вони хочуть. Замало їм того, що вони зараз мають у руках. Прагнуть і вимагають у долі кращого. Щось на зразок яскравої повітряної кульки. Мають вірного друга, якого щиро кохають. Водночас фліртують зі сторонніми чоловіками, аби довести (Кому? Самим собі!), що вони привабливі й жадані. Багатотисячолітня гра, яка ніколи не скінчиться, допоки житиме остання жінка на Землі.

Я це добре розумію, бо втілена у жіночу стать. Шкода, що цього не розуміє закоханий. Його почуття ображені. Він сердиться. У ньому промовляють ті прадавні чоловічі примхи, які сучасні жінки ігнорують. Хоч який би сучасний та толерантний до поблажливості не був цей хлопчисько, стосовно своєї дівчини – він справжній середньовічний монстр: навряд чи подарує їй навіть думку про можливу зраду. Ревнощі, як і завжди, не роблять чоловіків шляхетними...

Натовп розділяє їх. Розриває їх спільну ауру. Розводить по різні боки площі. Чую її благальний винуватий голос: «Сергійку, пробач...» Ага, каяття! Трохи запізніле, адже Сергійко вже далеко – разом із найбільш активною частиною відвідувачів площі його віднесло до височенної сцени. Звідси лине така голосна музика, що жодної Сергієвої думки я не прочитаю.

Ось він де, цей дикий ревнивець. Його легко вирізнити з людського моря. Усі усміхнені, один він ніби лимонів наївся. І музика йому не подобається, й освітлена яскравими вогнями Ялинка дратує. Висмикую з його думок лише одне слово: «Дурепа. Дурепа!»

Я розгублена. Зараз треба якось об`єднати їх. Я не знаю, що мені робити. Діяти згідно з обставинами. Так стверджує універсальна та оптимістична інструкція, але як це реалізувати – поки що не уявляю.

Мабуть, я таки погано вчилась. Мої закохані досі бачились мені слухняними вівцями, яких легко загнати до отари. Дарма я була такою самовпевненою. Гадала, що примирення та возз`єднання двох люблячих сердець – неважка справа. Помилялась... Не впоруюсь з простеньким завданням, соромно...

Грубий поштовх у спину відірвав мене від сумних роздумів. Я різко обернулась, сподіваючись дати відсіч нахабам, що чіпляються до самотньої панночки на святі, а побачила двох поранених колег.

- Швидко – за нами! – скомандував одягнений у карнавальний костюм пірата ангел з розбитим носом. – Там, у дворі ресторану – бійка...

- Нерівні сили, - додала товстенька тітонька з синцем під оком у пухнастій хустці, - потрібна допомога.

Дорогою до місця бійки зібрався пристойний гурт колег-ангелів. Один – навіть у форменому вбранні правоохоронця. Саме те, що треба! Засюрчав його міліцейський свисток, але юрба, що натхненно била одне одному пики, на це не відреагувала. Билися жорстоко, по-звірячому. Я ніколи не бачила такої ворожнечі між людьми. Страшне видовище.

Для людського ока було темно, і ніхто не помітив тих створінь, які надихали розлючених чоловіків на безглузду битву. Їх було чимало, цих зелених зміїв з хижими вогняними очима. Вони клубочились під ногами, бризкали отруйною слиною, підштовхували учасників цієї маленької, але звірячої війни, у спини...

Поки правоохоронець і тітонька у хустці мужньо відбивалися від двох розлючених велетнів із дрючками в руках, поки поранений пірат тримав оборону під стіною, відбиваючись вцілілою десницею від четвірки абсолютно п`яних та лихих, як скажені собаки, щигликів, я голими руками хапала гадів за пружні хвости і з неймовірним зусиллям відкидала їх на смітник. Не сподівалась від себе такої відваги.

На купі сміття потворні зелені зміюки віддихувались, прикидаючись мертвими, а потім, спочивши і отямившись, знову повзли до місця бійки. Затяті чортові черв`яки! От якби мені меча! Слушна думка! Вихором ковзнула у вікно ресторанної зали...

На брудній кухні цієї з дозволу сказати італійської тратторії знайшовся великий-превеликий різак. Ну, начувайтеся, змії! Покришу вас на дрібну зелену січку!

Діяти слід було швидко й обережно, щоб не поранити своїх. Ось дідусь професорської зовнішності (бачу, що колега, ангел) борюкається з місцевим завсідником, а підла тварюка обвиває дідусеві ноги, щоб повалити й перемогти у нерівному бою. Замахуюсь і відхоплюю добрий шмат звивистого хвоста в смарагдовій лусці. Фе-е, бридко! Хвіст відвалюється і спалахує, горить та шипить, мов бенгальський вогонь. Затим і сам порізаний змій займається коротким білим спалахом і гине, гасне.

Тим часом любителя піци подолано моїм колегою: скутий невидимим ланцюгом, пом`ятий нетверезий чоловік лежить тихо, як сонне немовля. Таких слухняних та переможених за кілька хвилин буде повна зала. Усі сидітимуть за столиками і, обіймаючи колишніх ворогів, мирно питимуть м`ятний чай з пряниками. Ніби щойно не билися насмерть. Їхня коротка пам`ять погубить будь-які спогади про бойове змагання у дворику закладу.

Скількох зміюк я порубала у тій битві – невідомо. Головне, що всіх! Уражені гострим лезом кухонного різака гади вибухали і згоряли ясним полум`ям, як новорічні петарди. Коли я покінчила з ними, бійку також було припинено силами моїх товаришів по відрядженню. Від гріха подалі я ретельно вимила славетний бойовий ніж у гарячій воді з миючими засобами. Але й після цього не раджу різати ним м`ясо на відбивні.

Утомлені ангели опоряджувалися у темному підворітті. Пораненого пірата лікували найдовше. А ще читали групову молитву, аби відновилися сили, професор очистив нас від бруду освяченою водою, правоохоронець оглянув нас і потурбувався , щоб ми виглядали по-святковому. Бо нам же ще повертатись на площу у своїх головних справах. Треба було прощатись і йти кожному у своєму напрямку.

- А ти – молодець! – потиснув мені руку ангел-пірат. – Смілива! На якому рівні?

- Початківець, уперше на землі, - млію від високої оцінки.

- Невже? – удавано дивується професор. – А мені здалось, що ти досвідчений воїн.

- Дякую, - розумію, що це комплімент. Хоча й заслужений.

Над містом піднімається заграва. Вибухи. Бризки кольорових вогнів. Світло на півнеба. Це дійство називається - феєрверк. Прощаємося. Наостанок товстенька тітонька у пухнастій хустці нагадує:

- Сьогодні неодмінно поспи. На Землі треба спати.

І тільки зараз згадую, що свого головного завдання я так і не виконала.

Швидше на майдан, до Ялинки! Де мої закохані? Зараз вони поодинці, якщо не помирилися самостійно, без мене. Навряд чи... Адже це моє завдання.

Людське море радісно хвилювалося. Лунала старовинна новорічна пісня, від чого навіть мені, глухій до земної музики, зробилося по-людському хороше і затишно. Як тільки буває затишно у дитинстві. Справді, Новий рік – дитяче свято. Адже всі ми чиїсь діти...

Я відчула страшенну втому, біль у кожній клітині свого юного, але насмерть утомленого тіла, а ще дивовижне, непереборне бажання спати. Залишилось тільки знайти притулок для ночівлі. Будь-де...

Згадавши свої справжні здібності, я без жодних ускладнень долаю земні закони гравітації і гальмую біля відчиненого вікна на останньому готельному поверсі. Одна з посвячених у наші таємниці покоївок - добра душа – потурбувалася про мій відпочинок. До шостої ранку номер був повністю у моєму володінні. На жаль, весь цей час я міцно і солодко спала. От і зрозуміла, що сон миліше над усе на світі...

День ІІ.

Марні пошуки. «Як воно – бути людиною?»

На світанку мене розбудило двоє білих голубів, які шумно, емоційно сварилися на підвіконні. Вони навмисно голосно перегукувалися і навіть дзьобали одне одного, аж пір`я летіло в усі боки, щоб зіпсувати мені ранок.

Я, звичайно, прокинулась, а розлючені птахи розлетілись у різні сторони. Залишили на підвіконні кілька білих пір`їнок. Пір`їнки були легкі, наче сніг. А от снігу досі не було. Місто, сповите брудно-сірим туманом чи димом, ще спало. Ялинка на засіяній сміттям площі не здавалась такою святковою, як учора. Самотнє, покинуте усіма штучне дерево. А справжнє свято ще й не починалось!

Не такими уявлялись мені раніше новорічні урочистості. Мені здавалося, що все навколо повинно бути прекрасним, одягненим у коштовне та блискуче вбрання білих-білих снігів. Кришталево чисте повітря, глибока блакить неба, вишитого сріблими зірками, щасливі, доброзичливі люди... Казка!

І що я бачу у дійсності... Ця промовиста картинка дійсності просто розчаровує. Узявши одну білу пір`їнку на згадку про моє перше відрядження, відійшла від вікна.

Скоро прийде покоївка. Бажано якнайшвидше звільнити номер. І щоб сліду мого тут не залишилось. Бо так треба.

Право на гарячий душ і сніданок у мене все ж таки є, і я ним скористаюсь. Виявилось, тепла вода може робити чудеса з людським тілом: я вся ніби налилася енергією і снагою. Сніданок довершив справу. Уперед, до справи! Де шукати закоханих, що розсварилися?

Ранкове місто, правду кажучи, не надихає. Здається, прибиральники ще сплять. Схоже, ще всі-всі-всі сплять і не поспішають зробити світ краще. А вулиця просто кричить, благаючи: «Приберіть мене!»

Незручне пальто майже не гріє, тому я пританцьовую і міркую. Я повинна примирити двох розлучених сваркою закоханих. Це моє завдання. І схоже, що досі я ні на мить не наблизилась до виконання цього зобов`язання. Агов, закохані! Де ви є? Де вас шукати?

І шукати доведеться по різних сторонах світу, у протилежних районах міста. Сьогодні ці двоє не поспішають одне одному назустріч. Бо настрій в обох зовсім не схожий на вчорашній. От тільки мені від цього ще гірше...

Умикаю внутрішню навігацію. Фокусуюсь. До речі, дівоче помешкання неподалік: будинок за дві вулиці від площі. Ось де й моя героїня – ще в ліжечку! З усього видно, що це дівчатко – мамина доця, пестунка: у неї рожеві апартаменти домашньої принцеси, витончене, але якесь дитяче, ліжко, навіть капці... й ті з рожевими китичками. Купа м`яких іграшок у кутку. Мабуть, несерйозна дівчина? Ну, нехай ще поспить трохи...

Знайти хлопця було важче. Я геть задубла на морозі, поки не «побачила» його. Довелося напружитися й зосередитись.

Сердита рання птаха... Так би я його назвала. А ще мені не сподобалось оточення й антураж. Гуртожиток на околиці мав погану славу, але юнак ночував саме тут, гостював у «друзів».

Добре, що саме зараз він поспішав вийти з небезпечного будинку. Друзі б заперечували, якби не спали сном праведників.

Добре, що ніхто не перешкоджав хлопцеві, і він непоміченим вийшов у морозний ранок. Перше, що йому необхідно зробити зараз же – зателефонувати мамі й повідомити їй, що він живий та неушкоджений. Бо вчора він цього не зробив, і це дуже-дуже погано. По-друге, якщо цей нещасний не з`явиться просто зранку в школі, то купу неприємностей йому забезпечено. Не один педагог нагострив на нього зуба.

Але відчуваю, що до школи він не збирається, бо там же - Вона... І він не хотів би зустрічатись із нею у шкільних коридорах між уроками. Ще й свято для старшокласників, на який у них ще вчора були такі грандіозні плани. Хоча саме вчора вона ясно дала йому зрозуміти, що їх стосунки для неї – дурничка й забавка. І що між ними легко може стати інший, третій...

У мене стислося серце: відчула, як йому боляче. У людей це називається співчуття. Я вирішила, що дівчинку можна й не стерегти, а от за хлопцем слід стежити, бо щось з його емоціями негаразд.

Так і є... Ось він зупинився біля торгової ятки, що пропонувала цигарки та алкоголь. Непоміченою я ховалась за його спиною. Так і є, цей юний страждалець вирішив придбати лікувального зілля, пляшку якогось спиртового пійла сумнівної якості. Ну, не те, щоб він так вирішив... Просто я чітко прочитала в його голові це нездорове бажання. Воно швидко проминуло, і він пішов – навіть побіг – від кіоску подалі. Я – за ним. Разом ми влетіли у темний двір, сходами - нагору, завмерли біля дверей...

Там, за дверима, тихо плакала немолода жінка – його мама. Він, мабуть, також, як і я, відчув материнське горе, квапився відчинити двері, шарпав ключа і, так і не зумівши справитись із замком, теленькнув у дзвіночок. Коли двері розчинились, його аж з ніг збило могутньою хвилею любові та розпачу. Від цього й мені перепало... я аж захлинулась від несподіванки. Оце почуття! Здається, ці двоє уміють любити.

Двері за ними зачинились, а я залишилась на сходах. Краще тут побуду, неподалік, постежу за юнаком. Може, тим часом щось путяще придумаю, як закоханих примирити.

Я довго чекала, примостившись на підвіконні. Так можна було дивитись у двір і тримати в полі зору помешкання мого підопічного. До речі, там, у квартирі, запанував нарешті спокій та мир, а юнак знехотя збирався до школи.

Він так довго збирався, що в школі вже закінчилось принаймні три уроки. Його дівчина попри вчорашню сварку виглядала його на кожній перерві і помітно тривожилась.

Он вони які, ці закохані... Сваряться, потім уникають одне одного, не вважають за потрібне з`ясувати стосунки. А що з їхніми стосунками? Чи вони хоч справжні? Чи варто їх возз`єднувати? Може, це кохання – несправжнє або помилкове. Адже таке буває серед людей. Скільки завгодно помилкових стосунків! Ці стосунки нікого не роблять щасливими, вони тимчасові й брехливі.

- Звідки ти знаєш? – Суворо запитала мене колега у земному вигляді дуже старенької, столітньої бабусі. Я так замріялась, що не помітила наближення ще одного ангела. – Я маю на увазі людські стосунки...

Моє перше відрядження, мабуть, буде вважатись не дуже вдалим, якщо мене постійно відстежують і контролюють. Упевнена, що бабуся тут спеціально – щоб допомогти, наставити на шлях істини, не інакше.

- Ні, я тут маю власне завдання, не таке легке, як у тебе, - бабуся сіла поруч.

- Давно тут? – скоріше із ввічливості запитала я.

- Уважай, я старожил: майже рік серед людей, - у голосі старенької було ясно чути втому. Тепер зрозуміло, хто більше знає про відносини Божих дітей, я чи вона. – Складний випадок...

Очевидно, складний випадок саме у неї, хоча мені від цього не легше.

- У мене – смертельно хворий, - прошепотіла колега мені на вухо, - страждає і мучиться.

Мені зробилось моторошно: я ніколи не думаю про так звану смерть, ніколи. Люди овіяли її моторошними уявленнями,і ці жахливі картини не могли не відбитися на ангельській психіці. Мати справу із молодими та здоровими краще, ніж піклуватись про смертельно хворих. Тут бабусі не позаздриш.

- А в тебе – дрібничка, несерйозне завдання – примирення закоханих, - пхинькнула бабця зверхньо. – Таке тільки слабеньким учням доручають.

- Можливо, - дипломатично кинула я у відповідь. Бажання підтримувати розмову з колегою пропало. Я інколи ображаюсь на несправедливу критику.

- Не треба сердитись, - бабуся примирливо смикнула мене за рукав. - Я тобі одне скажу: у твоїх тут - справжні почуття. Це кохання! Досвід мені підказує...

Крекчучи, бабуся поповзла сходами нагору. Згорблена спина красномовно стверджувала, що місія її надзвичайно важлива. І важка. Хода старенької виказувала її майже столітній вік. Ангелові, втіленому в це старече тіло, доводиться непросто. А ліфт, звичайно, не працював.

Наших багато в місті. Це правильно. Ми не дозволяємо злу розгулятися на повну силу. Хоча ми можемо не все, а все-таки від нашого втручання в людському житті багато залежить.

Мій закоханий за цілий день так і не зібрався до школи. Дарма я чатувала його, наче вірний пес. Я встигла подрімати, подивитись людські сни, відчути, як болять від нерухомості м`язи, слухала, як бурчить у животі від голоду...

Бути людиною важко. Це єдиний урок, який я отримала сьогодні.

А мені ж ще тут всю ніч вартувати...

День ІІІ.

Я – сніговий ангел?

Чого я чекала всю ніч? Так нічого не дочекалась, але заспокоювало те, що мій хлопчик виявився гарним сином: він так старанно спокутував вину ( вдома не ночував), так намагався догодити матусі, що це викликало в мене легкі підозри. Що хлопчисько замислив?Невже піде на Новорічний бал до школи? І що він буде там робити без подруги?

Вочевидь, на вечір старшокласників йому кортіло потрапити. Бо його принцеса мала там бути. Легковажне дівчисько, як я відстежила, просто-таки мріяло танцювати до загину. Звичайно, вона хотіла танцювати з ним. І з тими кавалерами, які запросять її.

Але вона розуміла, що на шкільній вечірці їм зустрітись не доведеться. І хоч у всіх її подружок був святковий настрій, у неї в душі ніби оселилося маленьке дошкульне кошеня і шкрябало, шкрябало... На великій перерві вона зачинилась у класі і трохи поплакала. Думала, стане легше, але – ні! Тільки очі і ніс стали червоними, і всі це помітили.

Юнак також страждав, хоч і не виказував себе перед мамою. Очі його були сумні-сумні, а музика, яку він слухав, його мамі здалась надто вже депресивною. Він прикидався і пояснював, що рок-балада за законами жанру не може бути інакшою, аніж сповненою невимовної журби, але мама все-одно не повірила.

- Ти не підеш на вечірку? – запитала мама, адже знала, що ще вчора її син з нетерпінням чекав цієї події.

Материнське серце не обдуриш. Воно все давно збагнуло, раніше, ніж хлопець сам здогадався, що те, що його спіткало – кохання. Мати мого закоханого була жінкою із власним досвідом і бачила, що син – її повторення у коханні. Ті ж емоції, такі ж, як колись у неї, притаєні мрії, несміливість і невпевненість, страх зробити невірний крок...

От люди! Вони не вміють прислухатися до добрих порад. Вони боязкі, коли справа стосується найтонших почуттів. Вони бувають страшенно незграбними там, де треба діяти обережно і виважено. Вони хиблять на кожному кроці.

Ось і зараз... Мама радить синові залишитись удома. Навіщо йому та вечірка? Галас, гучна музика, дурна компанія, нескромні дівчата. Так вона вважає.

- Ти можеш весь вечір користуватись моїм ноутбуком, - зваблює мама.

- Дякую, не треба, в мене інші плани, - відмовляється син.

Це добре. Він чинить по-чоловічому, наполягає на власному рішенні. Схвалюю.

«Інші плани» - закритися в кімнаті і тихо мучити гітару, тренуючи пальці в незручному акорді. Скоса поглядати на телефон, задавлювати в собі бажання першому сказати: «Алло, привіт».

І для дівчинки з рожевої кімнати вечір буде безнадійно зіпсованим. Адже він не прийшов. Значить, сварка навіки розлучила їх. Сльози течуть і течуть. Але ця хитрюга вже вміє по-жіночому приховувати своє горе від батьків.

«Візьми телефон, дурепо!» - навіюю я, зазирнувши до її вікна. Я тільки третій день серед людей, але вже знаю, які дива можна здійснювати завдяки налагодженому зв`язку. Усе необхідне до послуг людей – телефони, комп`ютери, транспорт, пошта. Люди, спілкуйтеся! Люди, порозумійтеся, будь ласка! Люди, говоріть одне з одним!

Один зіпсований вечір на двох... Я нічим не можу зарадити. Мені дали надто важке завдання. Я у відчаї. Що робити? ЩО?!

«Лягай спати, доню, - гомонить до принцеси її матуся, серцем відчувши дівочі негаразди, - на ранок все лихе мине».

Які гарні слова! На ранок все лихе мине. Я повірила. Ось побачите, усе лихе мине. Упевнена, я зосталась ночувати в будинку хлопця.

Мій другий ранок... Жодного натяку на комфорт. Холодно, пальто не рятує від протягів з вікна. А за вікном така ж сіра, похмура зима. Невиразні постаті сунуть вулицею, навіть автобуси та тролейбуси котять якось пригнічено і мляво. Яка неприваблива картинка. Як це все змінити? Як розворушити це місто?

Повз мене, не вітаючись, прошуміла вчорашня бабуся – доглядальниця смертельно хворого. Я здогадалась: в аптеку. Хвилька остраху накрила мене, і я вже приготувалась тремтіти, як відчула крізь стінку: мій закоханий прокинувся.

«Це мій останній день відрядження, - нагадала я собі, - час діяти!»

Треба з чогось почати! І поки довірений мені юнак вмивається, я рішуче піднімаюсь поверхом вище. Десь тут недужий чоловік помирає від страшної хвороби. А я дещо тямлю у зціленні, у медичних питаннях. Може, тут моє вміння знадобиться.

Якщо моя допитливість зайва, мене відразу покарають. Прикликають негайно додому, заборонять закінчити відрядження і справи. Тому далі – обережно.

Хворому було однаково, хто біля нього: він палав у гарячці. Не знаю, що з ним, але мої холодні долоні, як мені здалося, могли б полегшити його страждання. Беру висохлі руки чоловіка в свої, і заспокійлива прохолода вливається у його судини.

- Надіє, ти повернулась? – запитує він, не розплющуючи очей.

- Так, - відповідаю, бо впевнена, що надія – це єдине, що в нього залишилось. Надією він тримається цього тіла і цього життя.

Якщо я помилилась, то зараз все зламається, все зіпсується. Для мене назавжди будуть закриті Земні кордони, і статус мій знизиться. Доведеться починати все спочатку. Але я не кар`єристка, і цієї миті мені все інше, крім хворого, байдуже. Головне, на чому я зосереджуюсь - це священні слова нової молитви: «На ранок все лихе мине!»

- Дякую, Надю, мені вже краще, - посміхається хворий чоловік, не маючи сил відкрити очі. – Значить, ти все-таки повернулась...

Я не знаю, про що він говорить. Мабуть, марить. Чекає Надію... Якщо ти існуєш не тільки у його гарячковому маренні, Надіє, прийди до нього, прийди! І нехай все лихе мине!

Рахую до трьох... Тихі кроки від вхідних дверей. Обертаюсь. Тендітна чорнява жінка з розгубленим поглядом увійшла до кімнати.

- Я прийшла.... – почала вона, і я вже передбачаю закінчення речення «щоб повернути ключі».

Не можна, щоб вона вимовила це вголос. Нехай мовчить, інколи мовчання – золото.

Нехай все лихе мине! Нехай! Я вже не прошу, не благаю, я вимагаю: нехай все лихе мине!

Я все бачу, мене не обдуриш. Я бачу, що Надя – добра і великодушна, вона зробить все правильно. Інакше б мене зараз тут не було.

- Я при... я повернулась, любий, - сказала Надія, і я була їй страшенно вдячна за ці слова.

- Що з ним? – побігла за мною у передпокій. – І хто ви така?

- Я? Я медична сестра... З ним все буде гаразд, - поспішила до виходу.

– А ліки зараз принесуть.

Колега-бабуся подивилась на мене з легким осудом і сказала лише одне:

- Не своєю справою займаєшся. Зміни кваліфікацію.

- Ага... Подумаю, - пропустила пораду повз вуха і пострибала вниз до

своїх закоханих.

Я подивилась на них обох і відразу зрозуміла, що мені нічого не потрібно робити з ними. Нікого не треба лікувати, наставляти, вчити. Їх просто треба звести разом, допомогти їм зустрітись – і нехай цілуються чи лаються, обіймаються чи сваряться... Вони закохані. Не треба ставати у них на заваді.

Кохання – суто людська справа, в якій ангели мало що тямлять. Що воно таке – оцей взаємний людський потяг: алхімія, гормони, чари? Я не буду пхати в це свого носа. Може, дійсно змінити кваліфікацію?

Замість спуститись у місто я зійшла на дах. Тут ближче до мого дому. Тут я можу нарешті звільнити і розправити крила, які за три неповних доби відросли ще на кілька сантиметрів, і змахнути ними, щоб трохи розім`яти. Тут я можу стати сама собою. Тут можу трохи подумати... Ліниві голуби поступилися мені місцем на краєчку покрівлі.

Над містом колихалась ледве помітна біла імла. Вона починалась угорі, сіючись із темного неба, і миготіла над дахами напівпрозорими рисками. Хіба це сніг? Місто вже зачекалось справжньої зими, справжньої заметілі.

Ось чого не вистачає – білого снігу, чистоти, казки! Я закрила очі і уявила місто моєї мрії, все ніби притрушене цукровою пудрою. А коли розплющила очі, над містом ішов рівний лапатий сніг. Бачите, мої бажання теж збуваються!

Я загорнулась крильми і спостерігала, як пухнаста біла ковдра покриває все навколо, як сніг обіймає вулиці і будинки і сяє у світлі вогників тільки що увімкнутих ліхтарів. Здавалось, ніби Ялинка на площі ожила: радіючи, заблимали на ній різнокольорові вогники. Це було красиво. Тимчасова гармонія, але ж гарно!

Може, я більше ніколи не побачу цієї краси, якщо вдома мене покарають за недбале ставлення до своїх обов`язків, за провалену справу, і ніколи не посилатимуть на Землю. Буде шкода...

Унизу назустріч одне одному бігли мої закохані. Зіткнувшись, вони надовго завмерли в обіймах. Про що вони говорили? Я не прислухалась. Певно, вибачали одне одному. Помирились... Але я до цього не причетна. Я нічого для їхнього примирення не зробила.

Я просто хотіла, щоб зима була сніжною.