Чернуха Любов

Народилася в Херсонській області, Нововоронцовському р-ні, с. Золота Балка 11 грудня 1980 року.
В зв’язку з життєвими обставинами в 2006 році переїхала з чоловіком у м. Кривий Ріг. Закінчила Національний Університет Харчових Технологій в м. Києві, за освітою – технолог харчової промисловості. Виховую семирічного сина. Пишу вірші зовсім недавно, тому виданих творів не маю. В 30 років почала записувати свої думки, які потім складалися в римовані рядочки До своїх захоплень можу віднести заняття плаванням, але основним все ж є віршування.

Два берега душі

Душа з двома крутими берегами,
З одного боку хащі лісові.
Там жителі із чорними думками
І зло ховається у висохлій траві.
На іншому пологі світлі схили,
Метелики казково добрих дум,
Там рішення на яблунях доспілі
І щастям править відчайдушний грум.
Між них схвильованим гірським потоком
Біжить життя невпинний водогін.
І розум мечеться, не зна під яким боком
Тривоги стихне невблаганний дзвін.
Над ними блискавки із зовнішнього світу,
Лякають наслідками змучені думки.
Щоб не двоїтись – шепотіть молитву,
Вона дарує ясності вінки.

Жалілася старенька

Тихенько жалілась старенька,
Що вже не бачить вишні цвіт,
Не бачить райдуги на небі
І ластівки стрімкий політ.
Старечі губи шепотіли
Про зелень чисту і сніги.
Про сіно скошене у полі
Й з любов’ю складене в снопи.
Вона не жалілась на холод,
В старій хатині над Дніпром.
На те що нікому подати
Шматочок хліба за столом.
Не сміла жалітись на діток,
Яким колись життя дала.
Та в душі людяності зерна
Засіяти, все ж не змогла.
Тихенько жалілась старенька,
Обнявши вишню у саду.
І хрест в повітрі малювала,
Щоб не накликати біду.

Холодний день

Холодний день почався із чайку
І погляду з під сивих брів старечих.
Вона сиділа у ржавому візку
І побажань чекала недоречних.
«Доброго ранку!», «Доброго здоров’я!»
Давно ці фрази смішно виглядають.
Але вони ж бо сказані з любов’ю
І на всі рани,як бальзам лягають.
А на прогулянці ранковій, у парку,
Разом послухали птахів різноголосся.
І потім віз її на зустріч вітерку.
Та неслухняне поправляв волосся.
А молодь з подивом дивилася услід,
Не розуміючи ні фраз, ні почуття.
А їх роман був просто зрілий плід,
Разом прожитого безхмарного життя.

Сіла птаха

На моє віконце сіла птаха,
Мудрими дивилася очима.
Випросила сльози, бідолаха
Ніжними піснями і сумними.
В тих піснях, життя, як одкровення,
Кожен день – дзвіночки водограю.
В них вона бере своє натхнення
І несе в гніздечко, що у гаю.
Бог не дав, цій бідній пташці, діток,
Хоч вона щодня його просила.
Ну навіщо їй краса від квіток,
Як дивитися на них несила!
Я ридала разом із піснями,
За синочка, дякувала Богу.
Захотіла до своєї мами,
До з дитинства рідного порогу.

Біжить синок

Біжить синок, сльозинки з очок градом,
Показує колінце, що кровить,
А мама дивиться суворо і не радо
І на непослуха вовчицею гарчить.
Пішов малюк ковтаючи сльозинку,
Гадаючи, ну що в ньому не так.
Он у сусідів доня,як перлинка,
А він росте, немов в траві будяк.
Ти поцілуй і обійми дитину,
У нього ж зовсім не нога болить.
Бо буде пізно відчувать провину,
Даруй тепло, доки його кортить.

Серце матері

Якщо на шляху розляглася смуга невдачі,
А крик допомоги підніме, лиш зграю ворон.
Одне тільки серце, у світі безкраїм, заплаче,
Й тебе порятує, долаючи ряд перепон.
Якщо ти спіткнувся, упав і несила піднятись,
А друзі проходять і руку ніхто не дає.
Одне тільки серце, не стане із тебе сміятись,
Нестиме до світла, під хмарами, тіло твоє.
Якщо ти зневірився, духу нема далі жити,
Думки закрадаються - звідси тихенько піти.
Чи маєш ти право – матері серце розбити?
Ти краще собою, від болю, його захисти.

Батьки і діти

Чи часто кажеш дітям «Ти найкращий!»?
Чи часто їх цілуєш , просто так?
Чи ти відчуєш, коли їм найважче?
Чи почуття – розплесканий мідяк.
Вони ж спішать дорослими ставати,
Куштують пиво, курять цигарки.
Спішать кохання, із цікавості, пізнати,
Перечать нам і роблять навпаки.
Батьки і діти – вічне у поемах.
Ще не забулось, як були дітьми,
Тепер батьки – це пройдена вже схема,
Та головне залишитись людьми.

Буяє пустоцвіт

Буяє пустоцвіт посеред поля,
Як маківку, голівоньку схилив.
А через річку, мов сестра тополя,
Її Господь плодами обділив.
Там у полях пшениця зеленіє,
В спекотний день зберуть її врожай.
А пустоцвіт про користь лише мріє,
Помре, насіння не залишивши, на жаль.
Калина в соромітницькому вбранні,
Сховалась за то полечку струнку.
Її плоди – маленькі і не ранні,
Несуть в собі сердечність, ледь гірку.
Такий тандем зустрінеш , де завгодно.
Комусь, собою годувати світ,
В когось краса – пуста і не природна,
А хтось для користі дарує чудо-плід.

Гойдалка

Гойдає гойдалка на гілці,
То до землі, то в небеса,
Я посміхнусь руденькій білці
«Ти подивись, яка краса!»
У піднебеснім передгір’ї
Веселка фарби розливає,
А сонце в світлому подвір’ї,
Гостей до хатки закликає.
Я підлітаю вище, вище,
Дивуюсь легкості польоту,
А у вухах лиш вітер свище,
Він вимітає всю турботу.
Всі негаразди розлетілись,
Частинками дзеркал розбитих,
Вогні у душах засвітились,
Палає жар в очах відкритих.
На гойдалці – життя, як танець,
Пульсують всі його клітини,
Нехай не меркне вічний глянець,
Не зупиняються хвилини.

Навіщо крила?

Всі так мріють, щоб виросли крила
І летіти кудись в небеса,
А мені вони спину здавили.
Чим корисна та їхня краса?
Одне довге, а інше коротке,
Гнітом тиснуть, збивають з шляху
І життя з ними геть не солодке,
Зтерли гонор й зіркову пиху.
Вже не знаю, кого попросити,
Заберіть їх, сама я піду,
Коли зможу ногами ступити,
Землю знову відчути тверду.
Я не хочу до хмар піднебесних,
Бо люблю цей земний дивосвіт.
В мені сили від кленів кремезних.
Пісня гір підіймає політ.

Я не суддя

Я не суддя, щоб присуд зачитати,
Щоб вирок винести й покінчити зі злом,
Але так хочеться тих нелюдів карати,
Душа волає разом із нутром.
Хтось дав їм право ставити відмітки,
Ламати долі креслити шляхи
І не питають хто? Коли? І звідки?
Бо ми ж не люди – просто ховрахи.
Воздасться кожному за вчинені діяння.
Рука судді знайдеться для усіх,
Не допоможе навіть покаяння,
Якщо з усмішкою був скоєний той гріх.

Я не одна

Я не одна, навколо тіней сотні,
Та якось лячно – всі вони мовчать.
Є інший шлях, там протяги холодні,
На нього йти ці тіні не спішать.
Кричу «А-У!!!», а тиша наче хвиля,
Збиває з ніг, відносить в глибину.
У кожній кліточці – безвихідь і безсилля,
Якщо злякаюсь – відразу затону.
Прошу, молю «Подайте мені руку,
Врятуйте, люди – словом не різким!»
Десь вдалині, відбиток мого звуку,
І ехо ллється простором морським.
Здаюсь. Тону. Пішло усе до біса.
Закривши очі, падаю на дно.
Та шепіт «Мамо», ніби бісектриса,
Підніме з мулу, чудодійним сном.

Сік березовий

Сік березовий капав слізками,
сили в дерева більш нема.
Познущалися над берізками,
не для користі - задарма.
Зіпсували і просто кинули.
Соком сходь чи тихо всихай.
Ніби душі беззахисні вийняли,
сумом вкрився березовий гай.
Як дівчата стоять рядочками.
Є незаймані серед них?
Шепотіло гілля з листочками,
осуд чувся в речах гірких.
Хто напився сльози дівочої,
не для радості той напій.
Віщування грози пророчої:
для забави - псувати не смій.

Озвись матусю

Я бігла спішила, летіла до неньки.
Матусю, озвися! Ну де ж ти рідненька!
Пробач мені знову образи слова,
Я знаю, що вкотре була не права.
Матусю, озвися! Свари, проганяй,
Ось тільки мовчанням мене не карай.
Я знаю ти довго не можеш сердитись,
Хоча так боюсь на цей раз помилитись.
Матусю, ну де ж ти? Не можу знайти.
Могла на узлісся до річки піти.
Біжу, спотикаюсь, гублю черевики.
Позаду десь я, а попереду крики.
А ж он вона, постать маленька видніє,
Душа від тривоги вже зараз зомліє.
Я поглядом швидко сказати хотіла…
Та бачу – матуся давно все простила.

Джерело

На горі зеленій – ясен височіє,
Крона, ніби хмара, сонце закрива.
На сопілці грати, парубок не вміє,
Та навчить співати – шовкова трава.
З-під гори фонтаном, джерело сміється,
Воду чарівливу із землі дає.
Коли сонця промінь - музикою ллється,
Сила у водиці – імпульсами б’є.
Хто краплину вип’є – забуде образи,
Хто купатись піде – стане молодим.
Якщо не боїшся, й з дна дістанеш стрази,
Стануть вони долі – даром золотим.

Скеля

Пронизана морем, сльозою умита,
Цілована вітром під байки птахів.
Мов ковдрою, притчами різними вкрита
І знову хтось соколом з неї летів.
Згорбатилась тінню, над водами дише,
Камінням накрила скривавлене дно.
Єдину рослину вітрище колише
Та слід залишився на ній все одно.
Розбиті серця йдуть на скелю звабливу,
Їх тягне магнітом вершина стрімка.
Так вабить польотом в безвихідь мінливу
І грань між світами прозора й тонка.

Щасливе дитинство

Яке воно щасливе дитинство?
Спитав у бабусі хлопчина.
Пізнавши колись материнство,
Батьки враз забули про сина.
Пригорне старенька малого.
Розкаже про війни і холод.
Тихенько без слова різкого
Втамує цікавості голод.
Щасливе дитинство спокійне
Без лайки, без бійки, без горя.
У ньому є сонце привітне,
Поїздка у табір до моря.
Є друзі, є книжка і школа,
Є мрії дитячі наївні.
Є рідні обличчя довкола,
Дарунки у свята чарівні.
Повір воно в тебе щасливе,
Ти маєш можливість радіти.
Хоч може колись полохливе,
У власті твоїй, щось змінити.

Помилки

Не виправляйте інших помилки,
Недосконалості у слові не шукайте.
Хтось через серце розставляв крапки,
Відчуйте зміст, неточність - вибачайте.
Помилки криються у кожнім дні,
Без них не буде досвіду гіркого.
Не прийде мудрість птахою ві сні,
Щоб показати втрачену дорогу.
Їх гніт висить на шиї до спочину,
Звільнитися від нього треба вміти.
Шукайте в них приховану світлину,
Від помилок народжуються діти.

Я піду

У келихах, мов полум’я вино,
Між поглядами іскри у тумані,
У душах – біль, затоптана давно,
Але бажання, ще не мають грані.
Я зараз встану, встану і піду,
Піду назавжди, чи на дві хвилини.
Собі напам’ять серце украду,
А якщо – ні, тоді моє загине.
Ти не тримай обіцяним теплом.
Я вже не вірю чарам поцілунків.
Твої слова шкребуть стальним пером
І слід лишають з кров’ю візерунків.
Не відпускай, тримай в полоні сну.
Нехай сліпа, але така щаслива.
Наш кожен день нагадує весну,
У кожній миті лагідно-звабливу.

Боксерський ринг

Боксерський ринг. У схватці не герої,
І не володарі гарненьких поясів.
Зійшлись у вічному моральному двобої,
Два супротивника із глибини часів.
В трусах червоних худорлява правда,
У чорнім гримі – здобрена брехня.
Не переносять рішення до завтра,
В кого ж міцніша захисна броня.
Є аргументи в правдоньки серйозні:
Сумління чисте, спокій у ві сні.
Та для брехні , вони таки відносні,
В неї свої заїжджені пісні:
Мораль відсутня, ціль на першім місці,
Будь-який шлях і кількість мертвих душ.
У неї хитрість, зрадонька в колисці
І вічний заклик «Правила поруш!»
У суддях – людство , бали виставляє.
Є переможець? Відповіді де?
Хто не боїться й сам себе спитає,
У своїм серці рішення знайде.

Чарівна нитка

Полоскали верби у водичці коси,
Заплітали гілля у чудні вінки.
Соловей-аматор, тенор стоголосий
Чарував у небі зніжені зірки.
На своїм серпанку, місяць розімлілий
Колисав хмаринку, стомлену удень.
За зорю червону промінець несмілий,
Заховав початок вранішніх пісень.
Відчайдух-вітрище розгойдає віття,
Розплете віночки – помахом руки.
Затріпочуть в небі зірочок суцвіття
І розбудить сонце заспані думки.

***

Люблю дивитись людям у обличчя,
Шукати в них красу або потворність,
Знайти у когось манію величчя,
Спостерігати жестів неповторність.
Якщо довершеність у рисах є природна
І мова річкою, без берегів лягає,
Дивлюся в очі – бачу, там безодня
І пустка до глибин душі сягає.
Відлякує безмежність порожнечі,
Не допоможе тут і красномовність.
Ні гарна постать, ні покаті плечі,
Не допоможуть віднайти духовність.

Горличка

Горличка гніздечко майструвала
Соломинки з пір’ячком збивала,
Із травички ковдра з подушками
Пташенята, щоб не йшли від мами.
Все несла свіженьке до обіду,
Від образ не залишала сліду,
Їх навчала в небесах польоту,
Дарувала кожен день турботу.
Пташенята думали так треба,
Мама поруч і безкрайнє небо.
Все росли, мужніти поспішали,
Про вітри із грозами не знали.
В ясний день, із росами рясними,
Горличка із дітками своїми,
Втрапили на очі хижій птасі
На небесній і підступній трасі.
Розлетілось пір’я на всі боки,
Затріщали злякані сороки.
У нерівній битві понад гаєм –
Горлиця прощалася із краєм.
І молилася, щоб краплі її крові,
Змайстрували захист із любові.
За дітей рідненьких попросила,
Щоб їх доля тиха охрестила.

Бродила доля

Бродила доля – селами, містами,
Шукала тих, хто не чекав її.
Їх обіймала ніжними руками
І підіймала в небо на крилі.
Здивовані дарунками від долі,
Не всі змогли подяку принести.
І так в полоні щастя мимоволі,
На дарах з неба ставили хрести.
За кожен кусень хліба із водою,
За вдих і видих, серця передзвін.
За часу плин невпинною ходою
Спасибі долі і низький уклін.

Казковий сон

Я ввечері читала казку сину,
Приколисала словом чудотворним.
Коли на ліжко впала для спочину,
Сном огорнулась справжнім, непритворним.
Як наяву рибалити спішила.
В сітки вплітала водорість морську
І якимсь чином рибоньку зловила,
Всю в позолоті, але ледь живу.
Вона стогнала і просила пити,
Без солі просто чистої води.
А потім я спішила підкормити
І втамувати потрясінь сліди.
Ми довго-довго тихо гомоніли,
Вже смерк накрив і воду й берега.
Та розлучитися на мить не сміли,
Щоб знову не прийшла сумна туга.
Аж вранці рибонька хвостом махнула,
Блиск позолоти хвиля розкидала.
Я ж про бажання свої геть забула!
Чи може краще, що про них змовчала?

Дитина з флейтою

Стоїть дитина в переході,
Грає на флейті, янголя .
Одягнена не по погоді,
Не гріє п’яточки земля.
Вже рученята посиніли,
Спина зомліла і болить.
А вона мріє про хліб білий
І меду трішечки кортить.
А поруч їдуть мерседеси,
З калюжі піднімають вир.
Там в вікна дивляться принцеси,
Що люблять з пліснявою сир.
Дитина голову схилила,
Копійку білу підняла.
Вже на сніданок заробила,
Й сльозинка щічку обпекла.

Скільки?

Скільки Вас таких неприкаяних,
І освистаних,
І охаяних?
Скільки душ роздертих на ниточки,
Без єдиної
Живої кліточки?
А талантів скільки затоптаних,
Разом з мріями
В торбу заштопаних?
Скільки діток матусі покинули,
В інші землі
З країни полинули?
А терпцю скільки не обриватися,
Щоб з життям
Своїм не попрощатися?
Скільки років з розп’ятою волею
І нікчемною,
плаксивою долею.