Василь Петрушенко: Я ніколи не працював заради грошей

Прекрасний господарник, фаховий і напрочуд контактний, на початку 1992 року прийнявши непросте господарство, за короткий строк він зміг так налагодити роботу свого «штабу», усіх майже двадцяти районних підрозділів, що «механізм» безвідмовно працював багато-багато років. В. Петрушенко, між тим, ніколи не задовольнявся досягнутим, постійно знаходячись у творчому пошукові, і сьогодні я особисто можу назвати не один десяток нововведень, цікавинок, які привнесла у «життя» своєї організації ця неспокійна людина.

Умів Василь Григорович працювати і з журналістами, які завжди були присутніми на усіляких його олімпіадах і фестивалях. Достатньо навести єдиний факт: саме завдяки активному сприянню колосівського очільника того-таки 1992 року на Україні з’явилось перше (і поки що єдине!) спеціалізоване видання — вісник сільського спорту «Тригол», навівши тим самим «шереху» на теренах країни.

— За свій чималенький проміжок творчої життєдіяльності вам, «Відміннику фізичної культури і спорту СРСР», «Почесному працівнику фізичної культури і спорту України», наскільки я розумію, не раз доводились наводити подібний «шерех»?

— Звісно, було усього. У спортивну «галузь» після закінчення Центральної школи тренерів у Москві тренером із велосипедного спорту я потрапив 1968 року. До речі, свою наставницьку кар’єру почав саме з «Колоса». Потім довелось попрацювати в інших спорттовариствах, одначе, так склалась доля, що знову повернувся до рідної «оселі», і тепер, найпевніше, остаточно. Що ж до усіляких «шерехів», то дебютним, так би мовити, потрясінням у моїй вже «лідерській» біографії стало проведення перших обласних сільських спортивних ігор, які 1992 року прийняла Покровщина. Уявіть собі: на змагання прибули делегації практично усіх сільських районів області, справжні тобі хліборобські Олімпійські ігри!

— Через ці «малі сільські Олімпіади» пройшла, за моїми підрахунками, не одна тисяча симпатиків здорового способу життя із глибинки.

— Навіть не тисяча фізкультурників, а cотні тисяч, більше мільйона! Представників усіх вікових і соціальних категорій: ветерани спорту, молодь, хлібороби, педагоги, медики, поштарі, сільські голови, домогосподарки, школярі, студенти. І в цьому розрізі, доповню перелік нововведень, важливе стратегічне значення — саме стратегічне! — має започаткована 2006 року комплексна спартакіада «Краще спортивне село». Це вже не протистояння збірних районів, коли на обласний форум можна було «висмикнути» атлета то з одного населеного пункту, то з іншого. Не секрет, що такі збірні здебільшого «закривають» районні центри, вихованці ДЮСШ. А тепер, шановні, покажіть, що у вас робиться на «периферії», на отій самій сільській толоці! І приємно, що старти не тільки прижилися, а з кожним роком, незважаючи на усілякі труднощі, набирають усе нових і нових обертів.

— У цьому контексті, гадаю, час назвати ваших активістів, людей, які віддали сільському спорту не один рік свого життя, допомагали вам втілювати мрії і плани у життя.

— Мені неймовірно пощастило, адже на своєму професійному шляху я зустрів чимало людей однієї, так би мовити, «групи крові». Всім їм я вдячний за підтримку, чесне, самовіддане служіння фізичній культурі та спорту. Аби усіх своїх друзів перерахувати, у газеті, звісно, не вистачить місця, одначе, хочу сказати слова щирої подяки і поваги на адресу ветеранів нашого «цеху» Юрія Шупика з Покровщини, почесного працівника фізичної культури і спорту України Віктора Нечита з Апостолівщини, Володимира Плужника і Романа Щуренка з Нікопольщини, новомосковця Бориса Сніжковського, Василя Маляра з Магдалинівки, дніпропетровця Віталія Гаркавого. Теплим словом згадаю також людей, яких вже немає з нами, — Володимира Івановича Мілєгіна, Олега Яковича Христяна, Дмитра Андрійовича Романюка…

—Земля їм пухом!.. Повертаючись до розбудови колосівського «обійстя», чимало уваги ви приділяли питанню покращення спортивної бази…

— На жаль, у цьому плані, не відкрию жодних секретів, у спорттовариства «Колос» чимало проблем, безліч білих «плям». За останні десять років у області реставрували і відбудували аж два сільські стадіони — у Синельниковому та Васильківці. Все, ясна річ, впирається у фінанси. Не буду навіть називати ті копійки, які виділяються на розбудову, як ви висловились, «обійстя» спорттовариства. І ще одне. За часів Радянського Союзу діяла постанова Верховної Ради про відрахування від земельної площі на розвиток фізичної культури і спорту. Назвіть мені постанови, які допомагають виживати сільському спорту сьогодні?..

— У лютому 2012 року несподівано для усіх ви, Василю Григоровичу, заявили про свою відставку з посади лідера обласної організації ВФСТ «Колос» АПК України. Що це було?

— Відверто признаюсь: мені стало нецікаво. За всю свою трудову діяльність, а це близько п’ятдесяти років, я ніколи не працював заради грошей, віддавався роботі, як кажуть, по повній. Однак останнім часом все частіше став відчувати, що повторююсь, не відчуваю прогресу, такий собі біг на місці. До того ж, визнаю, «задавило» місто. У зв’язку з цим разом з дружиною навіть поміняли місце проживання — перебрались у сільську глибинку, на Присамар’я. Ви навіть не уявляєте, яке зараз отримую задоволення від спілкування з природою, від праці на землі! Наче вдруге народився!..

— І все ж частенько вибираєтесь на наші журналістські посиденьки, допомагаєте у проведенні малої репортерської олімпіади «Кубок Дракоші». Спасибі вам за це! А як, до речі, у вас із хобі — велосипедом, якому теж віддали чи не все своє життя, очолювали обласну федерацію з цього виду спорту, виплекали цілу когорту перспективних гонщиків, майстрів спорту (навіть міжнародного класу!), не забули свого двоколісного друга?

— От якраз із двоколісним другом, запевняю, у мене все більш ніж гаразд. Нині співпрацюю з громадською організацією «Заступ», тож бувають дні, коли упродовж стонадцяти годин навіть не покидаю «сідла». Недарма великі говорили, що здоров’я — у рухові. Цілком з ними погоджуюсь.