Напередодні старту до Антарктиди ми поспілкувалися з Миколою Івановичем.
— Це п’ятнадцята моя подорож на українську полярну станцію «Академік Вернадський». 25 березня я відправляюся до Києва, а 27 з аеропорту Бориспіль відлітаємо до Стамбула, а через 6 годин літак бере курс до Бразилії у Сан-Пауло, звідти — на Буенос-Айрес, потім — на порт Ушуая і край землі Феймундо. Далі зафрактоване судно «Полар Піонер» доставить полярників і різноманітні вантажі на станцію Академік Вернадський, де чекають на зміну члени вісімнадцятої експедиції.
Бувалий полярник стверджує, що цьогорічний виїзд небувало пізній. Найкращий час для зміни експедиції має бути в період антарктичного літа, а у нас це календарна зима. В будь-який інший період через складну льодову ситуацію дістатися кораблем до антарктичної станції досить проблематично.
— Ще такої пізньої експедиції не було ніколи. Тож нинішня, впевнений, буде надзвичайно важкою тому, що в Антарктиці глибока осінь. І я маю інформацію, що з Південного полюсу рухається багато айсбергів та лід, там нині сильні вітри і снігопади. Непроста ситуація.
І все ж подорож вабить, зізнається Микола Іванович. Попри те, що він особисто, як один з керівників експедиції, має завдання не лише державної
програми, за якою вирушає команда, а ще й відповідальність, величина якої пропорційна досвіду полярника.
— Завдячуючи тому, що маю вже великий досвід, мені дозволено приймати рішення на місці, бо є такі, що вимагають терміновості. І безпомилкової грамотності, адже Антарктида — дуже серйозна і завжди чекає, де тобі підніжку поставити. Тож я ще вдома розписав детальний план, пригадавши при цьому ті дні й неприємні ситуації, що вже траплялися, аби знати, як виходити з тієї чи іншої неприємної ситуації.
Та все ж полярник вирішив для себе, що ця експедиція буде для нього завершальною. Власне, тому на неї і згодився, каже Микола Маковій. Адже досвід надійних експедицій не підлягає теоретичній передачі, лише потрібна сувора практика.
— Тут на материковій суші зовсім інакше, ніж в Антарктиці. Там потрібно знати і враховувати всі нюанси: як себе поводити, коли дізнаватися від зарубіжних станцій, при підході до своєї, про стан погоди, про пересування айсбергів та льодового покриття тощо. Я завжди це враховував. І, зважаючи на те, що це моя остання експедиція, впевнений, що справлюся з поставленим завданням. Відтак, мені буде що згадати про ті нелегкі, але дуже цікаві часи.
Миколі Івановичу цього разу залишати Україну, відправляючись у далеку подорож, випало у непростий час тривоги за її долю. Проте полярник, загартований найскладнішими умовами, в переліку зібраного в дорогу, оптимізму відводить не останню роль. Він упевнений, що розум, здоровий глузд сприятимуть благополуччю рідної держави, а відтак, і її посланцям буде успішніше працювати на Південному полюсі.
Буде що пригадувати Миколі Маковію
Довга полярна ніч, мороз у середньому мінус 30—40 градусів, а на Південному полюсі — до мінус 80, а також повна ізоляція від світу — далеко не кожен навіть з підготовлених людей витримає таке. Недарма підготовка полярників багато в чому ідентична підготовці космонавтів. Людина має бути загартована не лише фізично, а й психологічно, морально. Тож полярників сміливо можна назвати особливими людьми. Взагалі складається таке враження, що Антарктида сама обирає, кому судилося бути полярником. Так сталося і в житті Миколи Маковія. Він, тодішній працівник «Криворіжсталі», влітку 1985 року мав летіти працювати до Африки, та так сталося, що 26-річного юнака відправили готуватися до зовсім іншої подорожі.
Після спеціальної підготовки у Москві, а потім у тодішньому Ленінграді Микола Маковій у якості інженера-механіка відправився у свою першу одіссею до Антарктиди. Це тепер можна дістатися до шостого континенту приблизно за тиждень, долаючи переважну більшість відстані літаком. Тоді ж, у середині 80-х, Микола Маковій разом з іншими членами екіпажу два з половиною місяці плив на кораблі, перш ніж нарешті побачити землю, яка вже забрала життя багатьох відчайдухів, які намагалися підкорити ці суворі краї: Не змусили на себе довго чекати перші випробування і Криворіжжя.
— Коли ми підійшли до Антарктиди, то побачив суворий континент з вічною мерзлотою, снігом, льодом і айсбергами. До станції Мирний ми підійшли на віддалі 20 кілометрів. Чотири доби йшло розвантаження. Вже на другу, не відпочиваючи, відчуваю, що засинаю. А на другий день піднявся вітер швидкістю 23 метри за секунду, в кожних 10 метрів за секунду — це 36 кілометрів за годину, мене по льоду прямо понесло, я намагався зачепитися хоч за якусь льодову шпаринку, «Оце так, — думаю, — а відступати вже нікуди. Невже підведу колектив криворіжстальців, які мене сюди рекомендували?»
Одіссея експедиції, у складі якої був один українець М. Маковій, тривала океаном близько трьох місяців. На станцію Мирний прибула 10 січня. Побачене там зачарувало криворіжця. Адже то лише говорять, що біла пустеля. Яких лише фарб не створює сонячне проміння. Згодом він передав їх на фотознімках. А тоді начальнику транспортного загону санно-гусеничних поїздів, що забезпечують життєдіяльність станції Восток, милуватися ними було ніколи.
— У півтори тисячі кілометрів у льодову подорож до полюсу холоду відправлялося 22 санно-гусеничних поїздів. Не має значення яка в тебе посада, нарівні з усіма сидиш за важелями. Тріскучий мороз (на Востоці він сягає 86 градусів), кисневе голодування. Висота, на яку підіймаємося, прирівнюється до 7,5 тис. метрів, як на Евересті. Тягачі йдуть зi швидкістю 1—3 кілометри за годину. Двигуни не можна вимикати, не слід надовго й зупиняти машини, бо примерзнуть.
Місяць тривав цей надзвичайно складний перехід. Попутно на станціях Піонерська, Комсомольська залишали пальне для них і на зворотний шлях собі. До речі, саме поблизу Комсомольської сталася аварія на технічному тягачі, так необхідному для допомоги іншим — «полетіла» коробка передач. Довелося міняти. На 75-градусному морозі працювали по черзі по 5 хвилин у спеціальних масках.. Справилися.
Микола Іванович повідав таку цікаву деталь. З усього загону до станції Восток дійшло лише вісім тягачів. І це не тому, що інші чотирнадцять вийшли з ладу. Ні. На кілометр шляху кожна машина витрачає 30 кілограмів палива, а заправка кожної — 3,5 тонни. Порахуйте, скільки потрібно на півтори тисячі кілометрів. Тож по дорозі, через певний відтинок, полярники залишали по одному тягачу, щоб на зворотному шляху заправлятися з цистерн, що вони ними завантажені. За час цієї подорожі до станції Восток члени експедиції схудли кожен в середньому на 15—20 кілограмів.
Антарктида взагалі «сприймає» лише людей мужніх, загартованих, з відвертим, твердим характером. Слабодухих, нещирих вона не приймає. На кожному кроці чекають несподіванки, ризик, смертельна загроза. Ось, скажімо, під час отієї одіссеї на тягачах. Від машин без страховки відійти не можна, у білій мглі хуртовини дороги назад не знайдеш. Здоров’я теж не повинне підвести. М. Маковію з колегами-полярниками у білій пустелі довелося назавжди розпрощатися з одним із товаришів. Та і сам Микола Іванович ледь-ледь не залишився там назавжди. Вперше, коли провалився в тридцятиметрову крижану тріщину. Врятували товариші. Вдруге — коли горів у тягачі, немов у танку. Третя пригода була в лютому 2002 року, коли М. Маковій з полярниками-зимівниками повертався на судні «Горизонт» додому. Відійшовши на дві милі від своєї станції, корабель; наштовхнувся на підводний айсберг, який «не взяв» радар. Отримали дві метрові пробоїни, вода хлинула в танкери. Судно прямо таки врізалося в кілометрову льодяну глибу і нахилилося
на 37 градусів, ще 2 і перевернулося б. Три доби Маковій з водолазами Юрієм Андрійчуком і Володимиpoм Ільїним під крижаною водою заводили пластирі на проломи. Море неспокійне, гойдає судно, навкруги «нарізають кола» касатки, працювати доводилося по 5 хвилин. Впоралися з пробоїнами лише на четверту добу, вода припинила прибувати і її вдалося відкачувати. Ще добу точили зірвані з люках болти, задраювали і заливали шпарини. 2 травня «Горизонт» благополучне дістався. Севастополя. Коли підняли для ремонту на стапель, з трюмів судна у нашому південному порту вилилося 56 тонн антарктичної води. Мужність полярників гідно оцінив уряд України.
Отака вона Антарктида!
Сьогодні Антарктида вважається зоною льодяної дружби. Там розташовані і працюють понад 80 дослідницьких станцій з 38 різних країн. Там немає меж і всі один одному раді, там панує мир і спокій. І навіть пінгвіни, веселі аборигени холодного царства, зовсім не бояться людей. Там сьогодні майорить державний прапор України, що був піднятий на станції Академік Вернадський 6 лютого 1996 року.
У 2011 році в історії української антарктичної станції Академік Вернадський відбулася безприциндентна подія, тут було споруджено, відкрито і освячено справжню капличку. До цього серед 38 країн, бази яких є в Антарктиді, свої церкви мали лише Росія, Болгарія та Чилі. Ікони для української полярної каплички писали та освячували у Кривому Розі.
На завершення нашої бесіди заслужений полярник України Микола Іванович Маковій сказав:
— У нас поблизу станції є льодовик, якому вже 5 мільйонів років. Щоразу перебуваючи на Південному полюсі, я завжди стаю біля нього на коліна і молюся за благополуччя Крив басу, Дніпропетровщини і всієї України. Доброї долі для усіх нас я побажаю на краю землі і під час нинішньої експедиції.
Автор: Анатолій Байдужий
Gorod`ской дозор | |
Фоторепортажи и галереи | |
Видео | |
Интервью | |
Блоги | |
Новости компаний | |
Сообщить новость! | |
Погода | |
Архив новостей |