На світових біржах за павлоградську пшеницю платили більше, ніж за вирощену в Канаді чи Америці

Дороги — на всі боки

Взагалі Павлоград будувався як військове містечко, більше того, повинен був стати фортецею та бастіоном на півдні російської імперії, які б захищали її від посягань турків та татар. Та фортецею місто так і не стало. Й замість прикордонного містечка Павлоград опиняється у справжнісінькій глибинці щойно завойованого Новоросійського краю.

Можливо, це й прирекло б його на жалюгідне існування, аби не випадок. З’ясувалося, місто знаходиться на перехресті важливих торгівельних шляхів з півночі на південь та зі сходу на захід. Це й визначило подальшу долю Павлограда. Заснований у 1784 році як військове поселення, він стає на початку 19 сторіччя крупним центром торгівлі півдня України, отримує славу багатого купецького міста.

Коли до Катеринослава підводили залізницю, це було у другій половині 19 сторіччя, то першими на півдні Україні паровоз побачили саме павлоградці й лише через 5 років — катеринославці. Вже 1873 року поїзди з Павлограда ходили до Москви, Петербурга, Олександрівська (Запоріжжя).

Можливо, мало кому відомо, що саме завдяки Павлограду починають прокладати залізничну вітку від Олександрівська до Бердянська, де того часу будувався морський порт. Це здебільшого пов’язувалося з необхідністю транспортування павлоградської пшениці за кордон. Іноземні купці охоче купували її й були надзвичайно зацікавлені у цьому. Аби забезпечити цілорічний експорт зерна, й почалося прокладання залізниці до берегів Азовського моря.

Про якість павлоградської пшениці мова окрема. На світових біржах за неї давали більше, ніж за пшеницю з Канади чи США. Вже давно немає тих, хто міг би пам’ятати смак павлоградського хліба. Але й досі місцеві жителі віддають перевагу паляницям, спеченим на павлоградському хлібозаводі. Хоча й немає впевненості у тому, з місцевого борошна той хліб чи з «чужого».

У краєзнавчому музеї с. Межиріч є свідчення про те, що виробляли й чим торгували на теренах тодішньої Павлоградщини. Незвичайні на вигляд пляшки з-під вина, пива, шипучих вод з написом по-німецьки «Павлоград». Було, очевидно, спільне з іноземцями виробництво товарів народного споживання. Й цьому передусім сприяли спрощена формальність в оформленні документів на митницях та помірні податки.

Рубль у ті часи конвертований — його курс до долара був вищим. Ну а якщо іноземний купець замість рублів хотів отримати марки, долари чи золоті, теж проблем не існувало. У Павлограді функціонував філіал Московського міжнародного торгівельного банку, де можна було обміняти одну валюту на іншу.

Наші предки прекрасно розуміли, що лише крупний капітал спроможний поставити справу на належну висоту. Купці тому не лише торгували, а й виробляли продукцію. Ще після війни місцева промисловість Павлограда базувалася здебільшого на кустарному або напівкустарному виробництві. А тоді, на початку 20 сторіччя, у місті було 10 парових млинів, три невеличкі ливарні артілі, завод з виробництва бричок і сільгоспреманенту та ін. Це на їхній основі виникають згодом такі промислові підприємства, як «Ливмаш», «Хіммаш».

Не лише меценати, а й успішні управлінці

А що ж наші купці? Багато з них не лише самі міцно стояли на ногах, а й своїм власним капіталом допомагали розвиватися місту. Так купець Яків Федорович Голубицький походить усього-на-всього з прикажчиків, а вийшов у купці першої гільдії. На побудову храму Спасо-Нерукотворного Образу у Павлограді він витратив понад 2 тисяч рублів.

Історія з побудовою храму така. Коли проста людина, Яків Голубицький, вирішив зайнятися торгівлею, він звернувся до Бога за благословенням й пообіцяв, коли його затія принесе йому успіх, на знак подяки Господу побудувати храм. Торгові справи Голубицького пішли з великим успіхом. Він став не лише багатим, а й надзвичайно шанованою лидиною. Пам’ятаючи свою обіцянку Богу, Яків Федорович викупив у центрі міста болотяну місцевість, осушив її, для чого знадобилося десятки тонн грунту, й почав будівництво. Було йому на той час 73 роки.

Довгі 10 років тривало будівництво. На жаль, до перших дзвонів Голубицький не дожив усього півроку. Храм добудував його племінник Дементій Конжуков. А самого купця й мецената поховали біля стіни храму. Пам’ять про нього навічно лишилася у назві собору — павлоградці й досі називають його церквою Голубицького.

Своїм вчинком Яків Голубицький назавжди запам’ятався як головний павлоградський доброчинець. Однак успіхи у комерційних справах та доброчинність, що властиво, до речі, усьому купецтву тих часів, не все, чим за своє життя був відомий Голубицький. Громадська діяльність — ось та сфера, в якій його таланти розгорнулися з не меншим розмахом, ніж у комерції.

У 60-х роках 19 сторіччя купець Голубицький значиться серед ратманів (заступників бургомістра) Павлоградської ратуші та є одним з представників міської громади у повітовому земстві. У 80-х роках він стає павлоградським міським головою, змінивши на цій посаді Йосипа Кузьмича Шаліна, чиїм ім’ям згодом назвуть головну вулицю Павлограда.

Саме за головування Якова Голубицького Павлоград стає відомим як торгівельно-промислове місто. Його зусилля задля добробуту городян були такими, що земство звертається у Сенат з проханням про нагородження купця Якова Федоровича Голубицького орденом. Місцевим дослідником Віктором Бушиним знайдено відомості про те, що протягом двох десятиліть паралельно з участю у місцевому самоврядуванні Голубицький займав виборну посаду мирового судді. Й цим заслужив особливу шану.

Судячи з того, зазначає дослідник, що у подальшому Яків Федорович значиться як почесний громадянин, прохання було задоволено й його було нагороджено орденом Станіслава, спеціально призначеного для заохочення громадських діячів та благодійників.

Бачимо, що в основі своїй купці зовсім не були жадібними кровопивцями-глитаями. Вони рухали вперед економіку невеликого повітового містечка. Для порівняння: у Павлограді у середньому на дві тисячі городян припадало по одному купцю, у той самий час у губернській Полтаві було по купцю на кожні 2,5 тисячі городян.

Як жилося павлоградцям сто років тому

Початок ХХ сторіччя був для міста без перебільшення зірковим періодом. Й знову ж таки завдяки торгівлі, яка бурхливо розвивається. У міську казну надходять солідні податки з купців, заводчиків, фабрикантів. У дореволюційному Павлограді на кошти власного бюджету утримуються три початкові училища, чоловіча та жіноча гімназії, міський театр тощо.

Про те, як жилося простим мешканцям, якось згадувала 97-літня павлоградка Марфа Урсуляк у розмові з місцевим журналістом Анатолієм Самарським:

— Продукти коштували дешево. Мій батько працював вантажником на млині купця Балобанова (на цьому місці збудовано кінотеатр «Мир»). Батькові платили копійку за один розвантажений мішок. За день набігало руб-півтора. Цього вистачало на харчування сім’ї з шести їдаків. Непогано жилося тим, хто працював. Бідували нероби. Ті, хто з шинків не вилазили.

До речі, шинків у Павлограді було тоді 27. Сьогодні за кількістю «питейних» закладів місто б’є усі рекорди.

Важко було звикати павлоградцям до того, що нема вже на вулиці Шевченка магазину купця Маловіка, він торгував кондитерськими виробами. На цьому місці тепер великий торгівельний комплекс. Але ще й досі місцеві мешканці пам’ятають, що тут колись торгував Маловік.

А якщо зайти на міський цвинтар по вулиці Шутя, то можна побачити не один старовинний надгробок з написом «почесний громадянин». Це насамперед нагадування нащадкам про заслуги перед містом того чи іншого купця.