Дніпропетровчанка Ганна Трегуб – праправнучка Кобзаря

Ось ми і в затишній оселі. За ромашковим чаєм гомонимо про минуле.

— По мамі я Красицька, представниця сьомого покоління Шевченків, розписаного моїм дядьком, істориком і письменником Дмитром Филимоновичем Красицьким.

Тим часом чоловік господині Микола Григорович вирушає на другий поверх за книжками і приносить цілий стос «Кобзарів» Шевченка і видань Шевченкового нащадка Дмитра Красицького. Усі — з автографами для родини Торохтіїв-Третяків. Розкладаємо цю шевченківську колекцію і фотографуємо.

— Народилася я в селі Зелений Гай Криворізького району 1934 року, — продовжує моя співрозмовниця. — Там знаходився радгосп «Скотар» військового відомства, і мій батько Федір Леонтійович Торохтій (1913—1994) був директором цього військового господарства. Він, як і мама, родом з села Зелена Діброва на Черкащині. До Зеленої Діброви належать і Шевченкові рідні села Кирилівка, Моринці.

Улюблена сестра Тараса Шевченка Катерина одружилася з Антоном Красицьким з Зеленої Діброви. У них народився син Яким, а у Якима — син Филимон. Він працював дванадцять років лісовим сторожем, а потім зайнявся хліборобством на своїх півтори десятини землі. Всього у Филимона і Софії Красицьких народилося тринадцятеро дітей. Не всі, правда, вижили. Коли Софію Андріївну 1918 року засипало глиною в кар’єрі, то дід Филимон ще рік прожив, затужив і помер 1919 року. Діти посиротіли. Найстаршому Дмитрові було 18. Всі інші — значно менші за нього.

З Зеленої Діброви — на Придніпров’я

Її мама Катерина Филимонівна Красицька стала сиротою у сім років. З майбутнім чоловіком замолоду дружили, але якось перебігла між ними чорна кішка, посварилися і роз’їхалися. Потім несподівано знайшли одне одного. Аж у Дніпродзержинську!

Нащадки Шевченка переживали з країною всі круті повороти історії.

На початку війни родина Торохтіїв — батьки, син Анатолій і три доньки — жили в Дніпродзержинську.

— Моя мама Катерина, хоч і неписьменна, завідувала гуртожитком ФЗО і десь на нараді наші батьки зустрілися! — згадує Ганна Федорівна. — Вони одружуються і в 1932 році в Криворізькому районі народжується первісток — Анатолій, потім у 1934-му з’являюся на світ я, в 1938-му сестра Валентина і в 1940-му Наталя. Мої сестри нині живуть у Нікополі. Добре запам’ятала восьмирічна Ганна день 22 червня 1941 року.

…Батьки і четверо дітей бричкою евакуюються на схід, до Донецька, де жили сестри Катерини. Як вони вижили — окрема історія.

То був мовчазний подвиг їхньої матері Катерини в тяжкі часи, коли, сказати б Шевченковими словами, те «беззаконіє творилось». «За славу вони лили моря криваві або за себе?..»

Влітку 1942-го з Донецька мати з дітками мали повертатися на Дніпропетровщину, де батько знайшов роботу. Купили тачку, мати запряглася в ту тачку і з батьковою перепусткою влітку 1942 року рушили на станцію Привільне. «Десять днів ми йшли запиленими шляхами України. Нам, дітям, було 10, 8, 4 і 2 роки. Ночували здебільшого не у людей, а в полі просто неба. Після того переходу у мами в районі плеча кістка була видна від тієї шлейки. Потім зажило. Тільки серце не зажило… Мами не стало в 67 років. Вона не змогла пережити передчасної смерті старшого свого сина Толі, якого не стало в 46 років — наслідок опромінення під час військової служби. Мати пережила його на півтора року. Казала: «Вас тут три. А він там один»… І пішла слідом за ним».

На станції Привільне вони прожили з 1942 по 1951-й рік.

Батько служив в армії старшиною. Воював у Прибалтиці. 1946-го демобілізувався. А діти школярами зі станції Привільне ходили до семирічної школи в Аполлонівку. «Мама Катерина була неписьменна, але так старалася, щоб ми всі училися. У нас своє господарство було. Так воно щось продасть і везе нам з міста передусім зошити! Діти тоді на газетах писали, а ми — ні. Мама нам зошити купляла. Вона так просила, щоб ми всі вчилися».

Мріяла про географію, а стала металургом

—Дев’ять класів я закінчила, живучи на станції Привільне в Солонянському районі. А десятий закінчувала вже в Нікополі в першій українській жіночій школі ім. Тараса Шевченка, де й мої сестри Валентина і Наталя вчилися.

1952 року Ганна приїхала до Дніпропетровська, вступила до металургійного інституту. Хоч мріяла про професію географа. Але так вже склалося. У металургійному познайомилася й зі своїм майбутнім чоловіком, одногрупником Миколою Трегубом. У 1957 році Трегуби закінчили вуз. Чоловік починав диспетчером на заводі імені Петровського і з часом став заступником директора, секретарем парткому. Стаж його роботи на Петровці понад 60 років (з вересня 1957 по серпень 2010).

Ганна Федорівна працювала в Дніпропетровську від виробничого відділу доменного цеху Комунарського металургійного заводу (Луганська область) диспетчером по постачанню сировини. Диспетчери відповідали за постачання сировини між Кривбасом і Донбасом.

Потім їх усіх перевели у диспетчерську створеного тоді раднаргоспу. Ганна Федорівна працює в цій системі спершу інженером, потім старшим інженером. Тоді головою Придніпровського раднаргоспу працював Микола Тихонов, який після Косигіна очолить радянський уряд. «Найкращий керівник був, — говорить про Тихонова Ганна Федорівна. — Дуже порядна людина». Потім на місці раднаргоспу стало республіканське міністерство чорної металургії УРСР. В цих стінах Ганна Федорівна пропрацювала тридцять років (1960—1990). Вийшла на пенсію, щоб повністю присвятити себе онукові Миколі.

«Добро найкращеє на світі, то братолюбіє»

— Красицькі були обійдені судьбою, рано посиротіли, наймитували, тому вони були дружні, — розповідає Ганна Федорівна. — Одне одному допомагали. Коли дядько Сеня навчався, мама торби з продуктами передавала, аби він фахівцем став. Тьотя Іра спершу в Донецьку жила, робила на шахті. Потім прийшла до мами й тата на підсобне господарство. Вона там і заміж вийшла за Івана Сидоренка, який служив у кавалерії. Це було велике підсобне господарство. Вони обробляли землю, мали корівники, свиней. Й постачали військові частини Дніпропетровщини продовольством.

Сімейна Шевченківська бібліотека

У сім’ї Красицьких-Торохтіїв був «Кобзар» Тараса Шевченка дореволюційного випуску, ілюстрований, але, на жаль, після смерті мами в 1980-му пропав. Як і книга Дмитра Красицького, де він дав схему нащадків Шевченка.

— Маленьких «Кобзариків» Шевченка у нас тьма-тьмуща була.

У Ганни Федорівни і Миколи Григоровича Трегубів народилося двоє дітей. Старша дочка Наталя закінчила з червоним дипломом лікувальний факультет медичного інституту. Мріяла стати гінекологом і стала ним. Працювала три роки в Монголії. Нині очолює відділення в 9-й міськлікарні.

Син Наталі Миколаївни 24-річний Микола закінчив школу з золотою медаллю, інститут — з червоним дипломом. Він — гордість бабусі. Дістав направлення до аспірантури в Київському університеті будівництва і архітектури. Замість трьох років за півтора року закінчив аспірантуру, захистив кандидатську дисертацію. Виконує обов’язки завкафедрою геодезії гірничого університету.

Син Ганни Федорівни 48-річний Віктор Миколайович Трегуб через тридцять років після батьків вступив на технологічний факультет Дніпропетровського металургійного інституту. За спеціальністю — прокатник. У 1987-му закінчив навчання. На Петровці працював на стані «559». Відробив сім років. А тут криза, зарплати не платили, сім’я. Став працювати на фірмі. В першому шлюбі 1991 року народилася дочка Владислава. Нині вона закінчує Придніпровську академію будівництва і архітектури за спеціальністю «дизайнер». Добре малює.

Книжки на тему Шевченкіани — це ціла сімейна шевченківська бібліотечка з читаними-перечитаними книжками. У них і на дачі повно книжок. З першого до сьомого класу Ганна Федорівна водила онука Миколу до школи. «І оце йдемо з ним і читаємо вірші». Онук, як і бабуся, багато віршів знав напам’ять. Але я не вчила, скажімо, всю поему Шевченка «Сон” напам’ять, а лише уривки з неї. І він знав.

Якось їх наздогнала якась вчителька:

— Я за вами оце спостерігаю. Бабусю, звідки ви стільки знаєте? І оце все онукові передаєте…

— А газету вашу «Зорю» ми в сім’ї дуже любимо. Торік і позаторік передплачували її і цього року купуємо, як буваємо в місті. Ваша газета хороша, об’єктивна. Вона пише так як є. Це найголовніше.

…На прощання дарую моїй співрозмовниці наше видання «Зорі»-95», де є й нарис про її дядька Дмитра Красицького — автора нашої газети у далекі повоєнні роки.