«Ростуть» ялинки в горщиках в умілих руках екскурсовода з Жовтих Вод

Одразу мою увагу привернули в музеї ялинки з тканини в горщиках та кумедні Діди Морози на магнітах. Ці новорічні подаруночки були такими милими, що рука мимоволі потяглася, щоб їх помацати. А вже потім були запитання, хто це все шиє й виставляє. Яким же було моє здивування, коли виявилося, що ці та багато інших іграшок шиє не хто інший, як Тетяна Миколаївна, яка народилась в Жовтих Водах, тут же закінчила школу. У непростий для цього міста час, аби заробити якусь копійку, пішла в торгівлю. Не один рік жінка віддала роботі в цій сфері, хоча й відчувала, що це — не для неї, не її справа. Адже ще навчаючись у школі, Тетяна оформлювала всі стінгазети, із захватом спостерігала, як шиє або в’яже мама Зінаїда Василівна, самій хотілось придумувати якісь сережки. Тоді вибір був невеликий для творчості, то й доводилося обмежуватися створенням нових речей зі старих. І от треба було, щоб сплив певний час, і доля привела її в музей — місце, яке притягувало її до себе все більше.

А тут якраз тодішній директор музею Ельвіра Олексіївна, побачивши з висоти свого багатого життєвого досвіду в білявій дівчині певний потенціал, запропонувала Тетяні провести екскурсію привозної виставки з красномовною назвою «Тортури інквізиції».

— Перший раз було справді страшнувато, — з теплою посмішкою пригадує Тетяна Львова. — По-перше, було багато матеріалу, який треба було вивчити. По-друге, складність полягала ще й у тому, щоб цю інформацію зуміти викласти доступною мовою для відвідувачів різних поколінь. А ще ж екскурсовод повинен уміти відповісти на запитання дорослих, деякі з них цікавляться історією, багато знають з теми…

Хвилювань було чимало, але все пройшло добре — навіть не очікувала, що так буде. І це так сподобалося, окрилило, а головне, що з’явилось бажання все це продовжити. За великим рахунком Тетяна зрозуміла: ось те, чим їй треба займатися, це саме та справа, яка їй до душі. Та й директор музею запропонувала їй нову цікаву роботу. То так і сталося, що вже 10 років вона — екскурсовод, якого добре знають жовтоводці, і який увесь час удосконалюється, розвивається, дізнаючись щось нове, рухається вперед.

До музею дійсно приходить багато різносторонніх людей, з якими їй цікаво спілкуватися, разом шукати відповіді на хвилюючі запитання, розмірковувати над темою. А буває ж і чимало смішних моментів, які занотовуються в спеціальний музейний зошит. Колись ці нотатки увійдуть у написану історію самого музею.

Ще Тетяні Миколаївні до душі її робота й тим, що саме їй випадає спілкуватися з усіма творчими особистостями, майстрами, котрі співпрацюють з цим храмом історії. І тому від її вміння знайти підхід до таких людей залежить перспектива такого тандему.

— Чи виходить це в мене? — перепитує жінка. — Та наче. Адже люди вони всі різні, але дуже цікаві. Серед них є й ті, хто мені особисто близький по духу, хто завжди відгукується на наше прохання взяти участь в арт-ярмаркові або вернісажі. Це — майстрині Валентина Картава та Світлана Корсуновська. А ще є чоловік з двадцять, які постійно з нами на зв’язку.

Тетяні Львовій з дитинства хотілось щось створювати самій, придумувати якісь нові ідеї. Але це бажання стало реалізовуватися тільки тоді, коли її донька пішла в школу. Коли Вероніка підросла, то мама стала роздумувати над тим, аби вона не сиділа бездумно біля телевізора. Дівчинка сама загорілася пошуками цікавого рукоділля у всесвітній мережі. Вона змалку постійно щось майструвала, ліпила, клеїла, тож стала цікавитися, чим ще можна зайняти свої руки. І знайшла вироби із солоного тіста. А оскільки самій їй було трохи нудно, то запропонувала мамі працювати з тістом разом.

Так вони вечорами сідали, і ця робота їх так захопила, що куди там! Їхня творчість пішла й пішла, поки новий директор музею Олена Григорівна не запропонувала мамі й доньці виставити свої вироби на широкий загал.

Після солоного тіста були вироби з полімерної глини, особливою популярністю серед яких і нині користуються оригінальні сережки. Було в мами Тані, та власне залишається й нині, захоплення декупажем. Завдяки звичайним паперовим серветкам та її чарівним рукам з’являються такі чудові картинки, що любо-дорого дивитися.

А тоді Тетяна Миколаївна побачила в тому самому Інтернеті аплікації з фетру, і їй захотілося зробити об’ємні іграшки з цього матеріалу. Рік тому на одному із занять клубу сімейної творчості при музеї із символічною назвою «Музейка» жінка запропонувала маленьким відвідувачам зробити до новорічних свят брелоки з фетру у вигляді різдвяного чобітка. І потім усе якось пішло, наче само собою. Так з’явилися різні види об’ємних мультяшних героїв, які можна використовувати в якості іграшок або подушечок для голок. А потім народилася ідея створити магніти з новорічною тематикою: Діди Морози, ті ж чобітки, різдвяні олені.

Нинішнього року Тетяна Львова спробувала зробити ялинки в горщечках — такі собі топіарії, але незвичні, бо їх кортить узяти до рук, торкнутися м’якого фетру. Задумка створити маленький подаруночок, який не займає багато місця і його можна поставити будь-де, вдалася. Тепер-ось на підході сніговички із шарфиками й у шапках. Словом, роботи вистачає.

— Чому мені захотілося робити іграшки саме з фетру? — розмірковує майстриня. — Тому, що фетр — надзвичайно м’який, приємний до дитячих ручок, його навіть пожмакати можна, він же потім випрямиться і не втратить форми. Та й за акуратного прання нічого поганого з такою іграшкою не станеться.

Можливості фетру дуже великі. І цей факт надихає Тетяну Львову на нову цікаву роботу, яка не набридає. А набридне, то її творча натура придумає щось нове, аби тільки мати свято, яке завжди з нею.