Наперекір долі
Їхній великий будинок дуже теплий і в прямому, і в переносному сенсі цього слова. Не так давно тато Сергій обшив його пінопластом, зверху якого наклав спеціальну суміш, і от маєте — в цій оселі тепер, мов у вусі. А ще тут тепло від щасливих дитячих посмішок, бо малеча в родині Перекопських росте відкритою світу, щирою, товариською. Ці діти одне з-поперед одного біжать навстріч новому гостеві, хваляться новими книгами, власними малюнками, хтось хоче розказати віршика, похвалити твою сумку, зачіску. Ну, як же після такого та й не потеплішає на душі у кожного, хто завітав сюди?
Історія кохання Лариси і Сергія — сюжет для книги чи фільму про велике і світле почуття. Від нього у пари з’явився синок Дмитрик. Молода мама закінчувала вечірню школу, будувала разом з чоловіком плани на майбутнє. Але ті плани залишились мріями, яким не судилось збутися. Адже ще в маленького Діми тато й мама якось помітили, що йому важко розмовляти та й ходить маля невпевнено. Лікарі поставили діагноз, що став випробуванням для сім’ї. Але в їхній родині, де панує любов, повага і взаєморозуміння, легше було долати всі труднощі.
Тільки через дев’ять років Лариса та Сергій одважаться народити ще одну дитину. Богданчик — довгоочікуване дитя. І тут, наче грім з ясного неба: у малого — ті ж проблеми зі здоров’ям, від яких потерпає старший Дмитрик. Та серйозні випробування не зламали подружжя. Навпаки вони стали ще ближчими і уважнішими одне до одного, до своїх синів. А тут якось Лариса пішла до сусідки Лілі, де побачила прийомних хлопчиків і повернулась від неї збентеженою. Порадилася із Сергієм, і було прийнято рішення всиновити дівчинку. Так три з половиною роки тому в їхній родині з’явилась Полінка, якій не було тоді і трьох років.
Не забирайте Полінку, вона моя сестричка
— Вона одразу ввійшла в нашу сімю, що ми й самі не очікували, — пригадує Лариса Перекопська. — Наші сини її добре прийняли, а менший Богданчик і взагалі, коли б до нас хто не приїхав, поспішав до гостей зі словами: «Не забирайте Полінку, вона — моя сестричка!».
За кілька місяців потому батьки зрозуміли, що дівчинці буде краще, як біля неї буде сестричка, і вирішили взяти ще одну. В адміністрації їм показали фото малої Віолетти, а потім виявилось, що в неї є ще й братик Костя. Перекопських попередили: хлопчик — дуже активний, то вам буде мороки чимало. Не встиг Сергій запитати Костю про те, чим той любить займатися, хлопчик ще з порогу кімнати приголомшив його запитанням: «Тату, а коли ти мене забереш?» Тому проблемний у минулому Костя завдяки старанням батьків — тепер відмінник, він знає більше всіх.
Хтось би зупинився, як кажуть, на досягнутому. Та Перекопські за кілька місяців знов пішли в адміністрацію з бажанням ще взяти дітей. І їм запропонували п’ятеро братиків і сестричок, які на той час перебували у шостому дитячому будинку, де ще недавно жили і Костя з Віолетою. Коли вони почули, що дітей хочуть все ж розділити, то два дорослих серця одночасно стислися від тривоги за цих дітей. Тим більше, що в них були і певні сумніви: та не дадуть нам їх, бо живемо в звичайному одноповерховому будинку… Але так чи інакше, але навіть не бачивши цих дітей, чоловік і дружина напишуть заяву і візьмуть їх до себе. Причому Сергій був упевнений, а Ларисі не вірилось, що вони їх беруть.
Великою дружною родиною
Куди й поділися всі сумніви, коли вони вперше приїхали знайомитися. Старшенька Яна притулилася до Сергія і запитала: «А ви мені дозволите дзвонити до мами?». Менше ніж за місяць п’ятеро братів і сестер вже мали нову родину.
— Ми їх не виховуємо, як у звичайному дитячому будинкові, а живемо однією сімєю, — розкриває секрети своєї дружної родини мама Лариса. — У нас немає жорстких правил, бо ми спільно приходимо до одного знаменника. Город ми не обробляємо, бо не вважаємо, що діти повинні гарувати. Але робимо все разом: і їсти готуємо, і прибираємо, і відпочиваємо.
Щоб діти навилися правильному поводженню з грошима, батьки їм їх довіряють. Тому тут немає крадіжок. А ще старшенькі діти хочуть бути схожими на своїх батьків: хлопці — на тата, дівчатка — на маму. На 11-літню Яну мама вже вповні може покластися, бо дівчинка допомагає їй з малечею, скупляється в магазині, вміє варити суп, смажити млинці, пекти торт. А ще вона гарно співає, бере участь у шкільних олімпіадах, виступає в сільському дитсадку в ролі Снігурочки.
А розвернутися цій родині є де: двір величенький, є ігровий майданчик, на якому в теплу пору разом з дітьми Перекопських граються всі сусідські діти. Це — зроблено трудящими руками тата Сергія, а от клумба з квітами — то мамина парафія. Все, що вони мають, то — їхнє власне, ніким не подароване. Як і велика кількість банок з консервацією, закритих на зиму, що стоять у чималому погребі. Як і двоповерхові чудові ліжка, зроблені на замовлення, комп’ютер, телевізор і ще багато чого. Це вже не кажучи про розкішний автомобіль, купити який допомогла сім’ї Ларисина мама, котра й без того багато допомагає доньці і зятю.
Таку сімейку спробуй прогодуй! Та для Лариси Перекопської у цьому — жодних труднощів. Вона як справжня турботлива мама встає раніш за всіх, готує сніданок, будить дітей, разом з чоловіком або старшими дітьми збирає меншеньких до дитячого садочка, яких тато відвозить машиною, школярів же вона проводжає до школи. Лариса завжди старається кожній дитині дати із собою яблуко чи грушу або дві гривні — на булочку. Потім мама готує повноцінний обід, варить компот або заварює запашний чай із зібраних улітку трав. Відверто зізнаюсь, що такого пахучого чаю з чебрецем, липою і м’ятою мені вже давно не доводилось пити. А мама Лариса з гордістю повідомила, що її діти заготовили на сезон тільки сухого цвіту акації два… відра.
Хліба в них іде по сім хлібин на два дні. Його свіжим та пухким привозять у Пушкарівку, де живе ця родина, з Дніпропетровського хлібозаводу. Молоко домашнє беруть у людей — його у Перекопських на тиждень іде п’ять трилітрових банок. Що стосується м’яса, то свинину сім’я придбала в червні, недавно купили двох великих індиків та чотирьох гусей. Так що без м’ясного тут не готують. Не буває в них без сиру, цукерок і печива. Печуть у родині часто: і печиво, і пироги.
Ще до того, як їхній сім’ї присвоїли статус дитячого будинку сімейного типу, молоді батьки порадилися і вирішили, що їм усім уже тіснувато, а значить — треба добудовувати другий поверх. Тож тато узявся до роботи і звів другий поверх, де тепер чотири дитячі спальні — просторі, красиві, затишні, кожна з яскравими фотошпалерами.
У родині люблять тварин — тут мирно співіснують дві кішки, папуга і черепашка. А ще на кухні розмістився акваріум з рибками. За ними із задоволенням доглядають дітки.
Про цю щасливу родину можна розповідати і розповідати. Про успіхи малечі, і про те, як поряд зі своїми названими сестрами і братами посвітлішали обличчя у Діми і Богданчика. А ще про те, як себе почувають молоді батьки поряд з дітьми, яких вони вважають золотими. Наближається 13 грудня — день, коли два роки тому Перекопські забрали з дитячого будинку п’ятьох сестер і братів. Саме його Яна вважає найкращим днем у своєму житті. Про це вона так написала у своєму творі: «І ось нарешті ми вдома! На порозі нас зустрічала наша бабуся Наталія. А який смачний борщ вона зварила в цей день! А яка була запашна картопля з м’ясом! Тоді мені зовсім не хотілося, щоб цей день закінчувався. Вже увечері ми поснули, стомлені від хвилювань та гарних емоцій. За свої 10 років я можу забути багато різних дрібниць, але такий щасливий день незабутній назавжди».
Автор: Олена Чернявська
Gorod`ской дозор | |
Фоторепортажи и галереи | |
Видео | |
Интервью | |
Блоги | |
Новости компаний | |
Сообщить новость! | |
Погода | |
Архив новостей |