Майже 25 років тому на Новомосковщині утворили перший в області дитбудинок сімейного типу

Перший дитячий будинок сімейного типу на Дніпропетровщині

Радянська дівчина Ніна й молодик Віталій познайомилися на новорічному гулянні. Свято вдалося на славу. Під бій курантів Віталій пошуткував: «З ким познайомишся на Новий рік, із тим довіку будеш разом!». Сказав, мов зав’язав. Невдовзі Ніна Іванівна і Віталій Олексійович вже чекали на первістка. Син Андрійко ріс гарним хлопчиком і радував молодих батьків, які у свою чергу відчували наснагу до нових звершень. Вони звернулися до відповідних державних органів із проханням всиновити двох малюків. Подружжя вже мало власний будинок, автомобіль і мрію про велику родину. Та в часи Соціалістичної Республіки здійснити такі наміри було не просто. Довгих п’ять років чекала родина Лискіних на поповнення. Мабуть, черга на всиновлення тривала б іще стільки ж, якби не нарада в Москві 1988 року під покровительством Альберта Ліханова, в якій взяла участь майбутня багатодітна родина Лискіних .

Після листів Ліханова владі в 1985 і 1987 роках були прийняті Постанови Уряду СРСР про допомогу дітям-сиротам. У 1987 році з його ініціативи створено Радянський дитячий фонд імені В. І. Леніна, який в 1992 році був перетворений у Міжнародну асоціацію дитячих фондів, а в 1991 році засновано Російський дитячий фонд. Обидві ці громадські організації й очолює письменник А. А. Ліханов .

У 1989 році письменника обирають Народним депутатом СРСР і членом Верховної Ради СРСР. Йому надається можливість від імені СРСР висловити ставлення до проекту Всесвітньої Конвенції про права дитини, виступити в Третьому Головному комітеті ООН при остаточному розгляді цього проекту й брати участь потім в урочистій сесії Генеральної Асамблеї Організації Об’єднаних націй під час підписання цієї Конвенції в якості заступника голови радянської делегації (головою був Міністр закордонних справ СРСР Е. А. Шеварднадзе ).

Повернувшись до Москви, Ліханов проводить велику роботу з підготовки цього важливого документа до ратифікації. Верховна Рада СРСР ратифікувала Конвенцію, і вона набула чинності з 13 червня 1990 року.

— Альберт Анатолійович багато подорожував, — згадує Ніна Іванівна, він спостерігав за закордонними дитбудинками і переймав досвід успішних сусідів. Він був ініціатором впровадження практики дитячих будинків сімейного типу на території колишньої СРСР. Ми стали першими ластівками на Дніпропетровщині! — посміхається Мама з великої літери.

— Спочатку нам запропонували взяти п’ятьох дітлахів з області. Це були важкі діти, діти з діагнозами, поганою спадковістю, — бідкається Ніна Іванівна. — Ми мріяли про велику родину, але не настільки велику! Нас із чоловіком не підтримали ані його, ані мої батьки. Ми були самі проти всіх. Та ми згодились. Тоді місцева влада обурилася, що дніпропетровських сиріток ми пригорнули, а новомосковськими знехтували. Довелося взяти й шостого хлопчика, підлітка. А наш Андрійко був сьомим, — ворушить спогади Ніна Лискіна зі сльозами на очах.

Двадцять шість разів бабуся

Вона жодного разу не пожалкувала. Мама — це покликання, для неї це стан душі:

— Різне траплялося, особливо на початку. Бувало, засинаючи з чоловіком після складного дня, тримаємося за руки й боїмося найтихішого шурхоту — дітвора перевіряла все на смак і на дотик. Після інтернатів, навіть шампунь намагалися скуштувати, та все минулося. Тепер першим дітям по тридцять п’ять років, вже й вони мають власні родини, а я вже двадцять шість разів бабуся.

За рік все налагодилося, життя стало звичним. Чоловік працював водієм на трубному заводі, дружина повністю присвячувала себе дітям. Малі розквітли, призвичаїлися й тішили новоспечених батьків. Ніна і Віталій відчували, що здатні на більше і взяли на виховання іще чотирьох малят. А через рік іще. Через три роки родина Лискіних налічувала шістнадцять дітей.

Держава допомагала без ентузіазму, а згодом і зовсім розвалилася. Радянщина відійшла в небуття, а новоутвореній незалежній Україні було не до Лискіних. Тож виживали як могли:

— Ми мали город і корову, — згадує Ніна Іванівна, — тож продовольчу програму виконували, а от із грошима було не густо. Траплялося, нема старшим і на автобус до технікуму дати, та то в минулому.

Нашу розмову перервав тихесенький скрип дверей. Крізь шпарину зблиснуло кілька пар дитячих оченят і маленькі долоньки замахали Ніні Іванівні: «Привіт, мамо! Мамо, привіт!» — це діти повернулися зі школи.

Всадивши малечу обідати, Ніна Іванівна продовжила:

— Я щаслива мати! В моїх батьків була велика родина, і в їхніх батьків, мабуть це спадкове!

Усі, без винятку діти кличуть Ніну Іванівну мамою. Вона ніколи того не просить. Каже, самій бува не звично, коли нові діти на другий день промовляють «мама», а вони так відчувають, а потім всі звикають.

— Вам важко прощатися з дітьми, — питаю я, — по досягненню ними повноліття?

— А я з ними ніколи й не прощалася! — аж сплеснула в долоні багатодітна мама. — Вони назавжди мої діти! Я завжди поруч, ми спілкуємося і їздимо одне до одного в гості!

До речі всі дорослі діти Ніни Іванівни і Віталія Олексійовича забезпечені житлом. Старшій дочці держава виділила кімнату в гуртожитку, ще двом дітям були подаровані батьківські хати Ніни й Віталія, комусь відсудили законну спадщину від біологічних батьків, а декому купували житло на власний кошт, як, наприклад, Андрійкові. Він вже досяг вісімнадцятирічного віку і навчається в технікумі на автослюсаря. Незабаром готується скласти іспит на отримання водійських прав. До речі, в родині виховується і його молодший братик Микола. Через кілька років вони разом житимуть у новому окремому будинку на селі.

Більше п’ятнадцяти під опіку не давали

Та в родині наразі не всі діти прийомні. Шістнадцятирічна Ніна й одинадцятирічний Віталік — усиновлені, тобто рідні.

— Як так вийшло? — питаюся.

— Річ у тім, — поясняє мама-вихователь, — що їх ми взяли зовсім немовлятами. До того всі діти нам діставалися вже старшого віку, інтернати віддавали тих малюків, з якими їм самим було важко впоратись. А я на той час, мабуть, ще не встигла реалізувати свій материнський інстинкт у повній мірі. Кортіло повозитися із крихітками, не вистачало безсонних ночей! — сміється. — А якщо чесно, ми вже виховували п’ятнадцятеро, і більше дітей під опіку нам не давали. Та це нас не зупинило, і ми з чоловіком пішли на всиновлення.

Окрім згаданих чотирьох, на цей час у родині Лискіних виховуються Владислав, Василь, Ігор, Давид, два Олександри, Карина, Ольга, Олександра й дві лялечки — трирічна Настя й дворічна Інна. Загалом п’ятнадцять вихованців. Малеча захоплюється спортом і мистецтвом. Кожному своє: за власним бажанням діти відвідують басейн, різноманітні гуртки з рукоділля і спортивні секції. Найпопулярніший у хлопців — футбол, у дівчат — вокальна студія.

Батьки-вихователі не зупиняються на досягнутому й удосконалюють навички. За освітою Ніна Іванівна — педагог-психолог. Її родина систематично бере участь у різноманітних семінарах і тренінгах. На початку тижня, наприклад, вони з дітьми пройшли триденний курс для підлітків під егідою фонду Рената Ахметова. Його було присвячено попередженню насильства над дітьми й зневаги їх потребами, а також соціальній реабілітації таких вихованців. Туди ж було запрошено й підлітків з «сусідніх» дитячих будинків сімейного типу. Родина Лискіних тепло спілкується й тісно співпрацює з родинами-колегами, серед яких сімейства Качур, Іванець, Дзюба, Іонові та інші. Досвід спільних тренінгів був позитивним, тож Ніна Іванівна й надалі підтримуватиме дружні стосунки з однодумцями.

Незабаром у Лискіних свято. Сімнадцятого лютого дитячий будинок сімейного типу відзначить двадцятип’ятирічний ювілей. Це буде гучна подія, передчуває Ніна Іванівна:

— Онуки вже готують свою розважальну програму, куми — свою, гостей буде сила-силенна!

Обласна й міська адміністрація не оминає увагою родину Лискіних і цього знакового дня також завітає привітати з ювілеєм. Двері будинку-іменинника, як завжди, відкриті для поважних гостей, запевняє господиня.

Ніна Іванівна, всупереч власній скромності, пишається досягненнями. І річ не в ювілеї. Як відомо, ми продовжуємося в дітях. Найвища оцінка зробленої роботи — бажання нащадків продовжити справу батьків. І Ніна Іванівна разом із Віталієм Олексійовичем дійсно гідні такої нагороди.

Історію родини Лискіних-молодших, що успадкували батьківську справу, читайте в одному з наступних номерів.