Скульптури із шин виробляє п’ятихатська вчителька

Її сусіди по будинку пробували тут садити город, але земля навпіл із щебенем і різним будівельним непотребом плодоносити не хотіла. Однак чужі невдачі не відбили охоти в Ольги Мирославівни – вона надумала окультурити місцину біля власного городу. Та вчорашнє звалище вперто не здавало своїх позицій. І тільки минулого року, побувавши в круїзі по фьордам, який подарувала їй старша донька Юлія, і будучи враженою від побаченого (там, де практично немає землі, буяють квіти), вона й собі загорілась. «Як же так, — розмірковувала вчителька, — у норвежців квіти ростуть на камені, а у нас…».

Тож по поверненню додому почалась її робота на колишньому звалищі. Жінка шукала в Інтернеті вироби із скатів і шин, щось придумувала сама. Власне, ще й сьогодні, коли тут скільки всього зроблено, її не полишає творча сверблячка, без кінця з’являються нові ідеї. А починалося все з ведмедя: два автомобільні скати поставили один на один, щоб утворилася вісімка, а тоді їхні отвори заклеїли резиновими кругами і розмалювали. Так вийшла перша скульптура. Оскільки є ведмідь, то біля нього мусить бути й Маша. Тому створили і її. Потім за казковими мотивами тут логічно було з’явитися колобку і лисичці. І так — до безконечності. Бо, наприклад, вирізали із шини лебедя, зробили біля нього озеро, то повинен тут бути равлик.

— Я ж — тільки генератор ідей, — посміхається О. М. Бабич, — а втілює їх мій чоловік, Олег Михайлович. Причому коли щось створюється в черговий раз, то він завжди каже: оце — вже востаннє. А потім мені хочеться чогось нового, і все починається спочатку.

Сама жінка зізнається, що її улюбленою скульптурою є сонечко. Воно й справді настільки симпатичне і позитивне у своїй якійсь майже дитячій безпосередності, що, дивлячись на його намальовану усмішку, й собі хочеться посміхнутися. Хтозна від чого. Мабуть, просто від ще одного приводу переконатися, що життя — то прекрасна річ. Що б там нам не говорили скептики!

І хоч вікна квартири вчительки не виходять на цей майданчик, але їй приємно уже від того, що незнайомі люди люблять тут бувати, їм тут добре, й дякують авторці за це. А більшого їй і не треба!

Хоча бувають, на жаль, і такі, котрі, прагнучи закарбувати усю цю красу на плівці фотоапарата, завдають їй шкоди. Так один такий «фотолюбитель», заради гарного знімка пальми, зробленої з коричневих пластикових пляшок, аби йому було зручно, ставав ногами на сусідню скульптуру. А то, було, зебрі відламали очки та хвостик, «позичили» справжнісінький чавунний котелок. Правда, анонімні шанувальники принесли і почепили замість котелка… чайник, а також поставили садову скульптурку мультяшного Шрека, приносять і гумові іграшки.

Якось трапився курйозний випадок. Дві жіночки, йдучи повз цей майданчик, зайшли сюди, аби набрати води. Придивилися, а колодязь же — несправжній. В скатах, покладених у нього, ростуть квіти, тож він — така собі креативна клумба.

На цій відносно невеликій ділянці комфортно розмістились не тільки фігури із шин, посаджені тут і дерева: яблуня, дві черешні, груша, айва. Ольга Мирославівна дуже любить жасмин, тож нинішнього року висадила на майданчику його невеличкий кущик.

— А про квіти й не питайте, — начебто із сумом говорить Олег Михайлович, — бо вони — мій головний біль. Чому, питаєте? Бо кожен базар купуємо. Висаджуємо, а вони часто не приживаються…

— …а ми їх все ж купуємо і знов садимо, — продовжує думку чоловіка дружина. — І так — хто кого.

Знайомі тільки дивуються: і коли вона все встигає? А жінка, посміхаючись, зізнається, що частенько виходить попрацювати на майданчик рано-вранці, коли вигулює песика Жорика. Той залюбки бігає ділянкою, носячи господині різні гумові іграшки, які мають певне смислове навантаження. Ольга Мирославівна ж, поки сонце не стало в зеніті, поспішає полити і прополоти квіти, яких тут чимало. Навесні радували око різних кольорів півники, потім забуяли троянди і чорнобривці, а тепер ось настає час петунії. Її тут найбільше. Вона, мов та королева, сидить на троні, чи то пак на клумбі із вкопаного в землю ската і поглядає на всіх, хто сюди приходить: чи помітили ж її красу?

Так сталося, що ця творча жінка, яка раніше вишивала та в’язала, тепер ніколи не пройде мимо старого ската або, скажімо, викинутого кимось шланга до пилососа. Тому, жартує співрозмовниця, чоловік і соромиться з нею разом ходити. Коли для пересічної людини — то абсолютно непотрібні в господарстві речі, а для Ольги Бабич — це предмети для творчості. Адже з того ж прозаїчного шланга може вийти хобот для казкового слона, а з двох звичайних станків для гоління – ріжки для жирафи. Так ідеї постійно крутяться в її голові, творчий процес практично не припиняється.

— Для кого ви все це робите? — цікавлюсь у майстрині ландшафтного дизайну.

— Для друзів і взагалі для людей, — говорить жінка. — Хтось іде на город, зупиниться, помилується. Мені самій сюди приємно виходити.

А сусід Ольги Мирославівни, поглядаючи на результати роботи своєї творчої сусідки, тільки мріє про таку справу й для себе. Каже: «Ось піду на пенсію, то й собі цим займуся!» Тож справа окультурювання звалища живе і в прямому сенсі квітне.

Відкрию невеликий секрет нашим читачам: п’ятихатська вчителька мріє про те, аби біля її першої міської школи кожен клас зробив по одній такій скульптурі із шини. Ото була б краса для всіх!