Доля не жалувала їхню родину…
Валентина Чіпак народилася і виросла в Мар’янівці у багатодітній сім’ї. Їх у батьків було семеро, нині залишилось три сестри і один брат — троє братів вслід за матір’ю і батьком назавжди полинули за обрій. І тільки в спогадах вони збираються всі разом за великим столом, посміхаються одне одному…
По закінченні школи пішла Валя працювати в колгосп. Молода, прудка, завзята, тож у її руках горіла будь—яка робота. А тим більше, що поставили її свинаркою біля кумедних п’ятачків, біля яких вона ходила, мов коло малих діток.
Того літа завербувались у Мар’янівку на роботу «западенці». Один з них запав у серце Валентини, полонив її душу. Та і як їй було встояти перед натиском ввічливого хлопця, що вмів себе вести з протилежною статтю? З їхнього кохання народилася молода сім’я, де знайшовся одразу синок, а за шість років — і донечка.
Сашко був звичайним здоровим хлоп’ям. Абсолютно нічого не віщувало біди, але коли маляті виповнився рік від народження, воно захворіло на запалення легень. Здавалось би, нічого страшного, але хвороба дала таке ускладнення, після якого батьки помітили, що дитя не чує.
Вони кидалися по лікарях, але ті тільки розводили руками. Навіть імениті львівські спеціалісти—отоларингологи нічим не зарадили їхній біді — вони лиш змогли пояснити природу виникнення глухоти, яка сталася внаслідок сильного звуження слухових жилок як ускладнення після перенесеного запалення легень. Тож малому Сашку дали направлення у спеціальний дитсадок для глухонімих діток, а згодом він пішов і в спецінтернат у Нестерові на Львівщині, де тоді жила сім’я Чіпаків.
Доля не жалувала їхню родину — у 36 років від важкої недуги помер чоловік Валентини. Тому вона разом з двома дітьми повернулася додому, на Дніпропетровщину. Ще там, на Львівщині, де жінка працювала на будівництві, вона бачила, як в обідню перерву її товаришки по роботі дістають канву, кольорові нитки з голкою і вишивають дрібним хрестиком, кому що сподобається. Одна шила рушника, друга — ікону, третя — картину. Захопившись їхніми роботами, Валя теж вирішила навчитися красі вишивки. І досить швидко нею оволоділа. Першою її роботою був рушник, який вона й нині любовно береже. З того часу і почалось: з Львівщини привезла із собою канву і вирізки із схемами малюнків вишивок. Вишивала натхненно, в незвичну для праворуких сторону.
Тож приїхала додому наче вже зовсім іншою. Життя в чужому краю, особиста драма і вишивка назавжди змінили її. Жінка кожні два тижні жінка привозила Сашка на вихідні з Криворізького інтернату для глухонімих. По його закінченні хлопець отримав ще й спеціальність — слюсар. Але працювати в Дніпродзержинську на заводі для таких, як він, не став — не сподобалось там. Тож разом з матір’ю зайнявся господарством, яке в них нині чимале: корова з телятком, бички, свині, більше 50 соток городу. А ще ж води з колодязя внести треба, дрів наколоти, грубку розтопити. І все це легко робить Олександр. А ще він уміє і вареників наліпити, і пиріжків напекти. І ніколи ні на що не нарікає. Матері все частіше приходить на думку, що сину треба вірна подруга, яка без зайвих слів зрозуміє і оцінить його душу і роботящі руки. То і хоче написати про нього до «Зорі» — може, і відгукнеться якась молодичка…
Став вишивати, перестав тікати з дому
Сьогодні навіть не віриться, що хлопцем його страх як манили мандри. Бувало, тільки помітить, що за ним ніхто не наглядає, так руки в ноги — і вперед подорожувати. Скільки разів він заїжджав світ за очі — і не порахувати! Востаннє, у 1986 році, мати привезла його аж із самої Москви. Ще навчаючись в спецінтернаті, він написав, що хоче поїздити по світу, і бажання своє втілював у життя.
Наче й немає в цьому великого гріха, та як зірветься в дорогу син, то в матері і душі немає. Тільки й думає, де він, що з ним, чи не трапилось біди. А як же їй не думати, як серце болить? Тим більше, що одного разу Сашко навіть примудрився з Пущі Водиці, де він відпочивав, втекти до бабці на Львівщину. І не боявся ж нічого! А матері ночей не спи, печися, чи все із сином, який живе у цілковитій тиші, добре.
Наш читач, певно, задумається: а як же глухонімий хлопець подорожував, коли він не в силі порозумітися із пересічною людиною? Справа в тому, що говорити він і справді не може, а от написати, що йому треба, — будь ласка.
Вишивати ж Олександр Чіпак почав щось років із двадцять тому. Побачив якось, що його мама вишиває, і його теж потягло до цього. Попросив матерії, попитав, як саме робити хрестик, Валентина Дмитрівна пояснила, як треба рахувати, і діло потроху пішло. Він почав працювати з рушниками. А потім, коли мати купила на пошті календар із схемами вишивок ікон, він став вишивати ікони. І ця копітка робота, яка вимагає уважності і вміння концентруватися, захопила його не на жарт. Нині у творчому доробку Олександра багато хрещатих зображень святих.. І дивна річ: коли він став вишивати, перестав тікати з дому. Саме вишивка відбила в нього охоту подорожувати.
— Я жодної ікони не вишила, — зізнається В.Д.Чіпак, — а полюбляю на серветках квіти і рушники з орнаментом. А син навпаки тільки іконам віддає перевагу, мабуть, вони його особливим чином заспокоюють. Вишивка взагалі дає людині. яка з нею працює, душевний спокій. От ми вдвох сидимо довгими вечорами і вишиваємо — кожен своє. Але це тільки в холодну пору року, а прийде літо, то шиття відкладемо до зими.
Вони давно живуть удвох. Розуміють одне одного без слів, хоча син читає все по губах. Валентина Дмитрівна уже на пенсії, але працює прибиральницею в сільській раді та фельдшерському пункті. Тож увечері, коли кожен з них натомиться від своєї роботи, люблять проводити час з полотном і голкою з ниткою в руках. Дивляться серіал «Нерівний шлюб», а хрестики в узор наче самі в них складаються.
Племінники теж взили голку до рук
Роботи сім’ї Чіпаків були представлені і в районі, возили їх і на «Родинне коло» в Петриківку, де вишивки Олександра високо оцінили. Дивна справа, але цей успіх так його окрилив, що тепер він вишиває з подвоєною енергією. Тому практично всі його вишивки знаходяться в Мар’янівському будинку культури, де кожен може помилуватися ними. Але Олександр не зупиняється на цьому, а вишиває і далі. Відкриємо нашим читачам невеликий секрет: нині сільський умілець працює над вишитою Божою матір’ю. Тільки не скажіть цього його тітці, бо це буде подарунок їй до дня народження.
І все б, здавалося, нічого, але ця історія має драматичне продовження. Від спогаду про цей факт у Валентини Чіпак одразу заходиться серце, і з’являються сльози на очах, адже обоє синів її доньки Олесі теж… глухонімі. Як так могло статися, чи це такий фатум висить над сім’єю — важко сказати однозначно. Але факт залишається фактом. Тож усім їм доводиться миритися з тим, що і 14-літній Артур, і дворічний Микита спілкуються зі світом спеціальними жестами. Старший братик навчається у тому ж спецінтернаті, що і його дядько Сашко колись. Чекає і на малого та ж сама доля.
Можна було б на цьому поставити крапку, якби не одне «але». Річ у тім, що Артур уже два роки тому теж узяв до рук голку з ниткою і полотно і почав вишивати. Правда, каже бабуся, терпіння йому поки що бракує: буває, щось не дуже в нього виходить, то може закинути роботу, а тоді за деякий час до неї знову повернутися… Але ж, як кажуть, не святі горшки ліплять, то колись буде із нього толк. Аби бажання не пропадало. А пропасти не повинно, бо хлопець дуже любить дядька, а ще — дивитися, як з його рук виходять прекрасні вишиті ікони. Тож і йому кортить так.
Автор: Олена Чернявська
Gorod`ской дозор | |
Фоторепортажи и галереи | |
Видео | |
Интервью | |
Блоги | |
Новости компаний | |
Сообщить новость! | |
Погода | |
Архив новостей |