Історія Дніпра: Як Дмитро Яворницький поповнював історичний музей скарбами Лоцманської Кам’янки

Це поселення є колискою багатьох поколінь славетних дніпровських лоцманів.

У наш час це поселення зветься Лоц-Кам’янкою. Воно розташоване за житловим масивом Перемога-6 та входить до межі сучасного міста Дніпро.

В ньому досі живуть нащадки легендарних дніпровських лоцманів. Тут ще півстоліття тому було створено Музей лоцманів дніпровських порогів.

Його планували перевтілити на грандіозну інтерактивну споруду з безліччю цікавинок та перспективою подальшого розвитку як міцного туристичного центру. Цей проєкт презентували напередодні початку повномасштабної війни…

Міський сайт докладно писав і про це, і про історію Лоцманської Кам’янки.

Серед нащадків її мешканців у старі часи – і дніпрянин Тарас Музичук. Його прадідусь Трохим Петрович знайшов у Лоцманській Кам’янці старовинну гармату та вирішив її передати Дмитру Яворницькому для поповнення історичного музею.

Що з цього вийшло, Тарас Музичук докладно розповів:

“Мій прадідусь мешкав у Лоцманській Кам'янці, звали його Трохим Петрович.

Він був письменний, любив читати, що на той час для селянина було досить рідкісним явищем. Добре вчитись він примусив і сина, мого дідуся Семена.

Якось Трохим Петрович знайшов у піску на березі старовинну гармату, приніс її додому, за що отримав прочухана від дружини, мовляв на чорта вона тобі здалась!

Про свою знахідку він розказав місцевому учителю, а той порадив:

"Через пару днів я буду їхати до Катеринослава, то давай по дорозі до тебе заскочу, відвезем твою знахідку в музей, там є такий професор Яворницький, він за такі знахідки щедро платить, викупляє для музейної колекції пістолі, рушниці, шаблі і гармати, особливо цінує все, що стосується козацької доби".

Домовились!

Так і познайомились Трохим Петрович з Дмитром Івановичем, за гармату професор дав Трохи у Петровичу цілого карбованця, що по тих часах була добряча сума.

Треба сказати, що Яворницький досить часто відвідував Лоцманську Кам'янку, він любив поговорити зі старими лоцманами, до того ж саме тут йому частенько приносили старовинні речі, які він викупляв для музею.

Якось він прийшов до мого прадідуся і сказав:

 - Трохиме Петровичу, є у мене давня задумка покопати мис, що на протилежному березі від вашого села, там русло Дніпра повертає, а значить все, що потрапило у воду вище за течією, навіть якщо потонуло, рано чи пізно на той мис винесе. Тобто щось та викопаємо. Мені б найняти мужиків чоловік десять, як думаєш, знайдуться охочі?

- Можливо, і знайдуться, дивлячись яка платня!

- Щодо платні, то 20 копійок на день, більше не зможу.

 - Мужикам така платня не цікава, давайте я краще з сином поговорю, нехай він хлопців набере, бо перше, хлопці копатимуть не гірше за мужиків, друге хлопцям і самим буде цікаво, третє 20 копійок для пацанів доволі пристойний заробіток.

- Коли думаєте розпочати?

- Сьогодні середа, добре було б аби з понеділка.

- Добре.

Трохим Петрович тут же звернувся до сина:

- Семене, ти все чув?

- Чув, тату!

- Хлопці будуть, про човни, аби переравлятись на протилежний берег подбаємо, а Ви, Дмитре Івановичу у понеділок одразу на берег приходьте аби часу не гаяти. От і домовились!

На ранок понеділка Дмитро Іванович, як і було домовлено, прийшов на берег, де його вже чекали 12 хлопців на 4 легких човнах.

Він тепло привітався з лоцманятами і вислухав доповідь Семена, що всі готові працювати, всі мають лопати, а також у всіх є чим пообідати і запас питної води.

- Добре, Семене! – був радісний Яворницький. - Давай ти і будеш старшим над хлопцями! Ніхто не проти? Тих, хто б заперечив не знайшлося. Тоді з Богом!

Човни рушили до протилежного берега, скоро вони пристали до пісчаного берега, куди вказав Яворницький. От звідси і почнемо копати. Розкопки почались, спершу не попадалось нічого, нарешті чиясь лопата стукнула об щось тверде.

- Дмитре Івановичу, тут щось є!

- Тепер обережно, не поспішайте, дайте я погляну! Обкопуйте кругом, треба подивитися що воно таке.

Обкопали, поглянули, виявилося що то човен, та Дмитро Іванович радів як дитина:

 - Хлопці, ви не уявляєте собі що ви знайшли! Це ж справжнісінька козацька чайка, до того ж у хорошому стані. Виймайте акуратно, звільняйте від піску та відкладайте в бік, продовжуємо працювати!

В перший день більше нічого цікавого не знайшли, але цій знахідці професор дуже радів. Потім було багато днів і багато знахідок.

Знаходили зброю (рушниці, пістолі, шаблі) - у сухому піску вони непогано зберігалися, гармати, ті взагалі були як нові, знаходили і людські кістяки. Якщо череп був з оселедцем, тих акуратно переховували, читали заупокійну молитву і обов'язково ставили хрест.

Серед цікавих знахідок ще був шкіряний мішечок з якимись дивними монетами.

Яворницький розповів нам, що це так звані кримські "гнилі гроші". Справа в тому, що Кримське ханство було бідне і не мало срібла для карбування своїх монет, тому клепали олов'яні, але за вказівкою хана прирівнювалися по вартості до срібних. Під страхом смерті було заборонено відмовлятися приймати їх в якості платні за товар чи послугу. Більше ніде окрім Криму ці гроші не ходили, не дуже їх шанували і в Криму, бо всі були раді отримати срібло чи золото в якості оплати.

Подібний фінт намагався прокрутити у своїй імперії і Петро І, коли прирівняв по ціні мідні монети до срібних, але все скінчилося мідним бунтом. Тобто економіку не надуриш, а люба спроба це зробити закінчується погано і в давнину і в наш час.

Пам'ятаю, як дідусь повів мене до історичного музею, з яким захопленням він водив мене по залах, присвячених козацтву, як він радісно мені показував і казав:

"Дивись, це та сама чайка, що ми знайшли в перший день, а ось мала мортирка, на дерев'яній колоді, такі ставили на чайки, стріляли вони недалеко, але за рахунок малої віддачі не загрожували перекинути легку чайку. Це моя особиста знахідка."

Працювати з Яворницьким було цікаво, бо про кожну знахідку була ціла історія. Особливо цікавими були вечори, коли по закінченню роботи ми поверталися на свій берег, з сухого верболозу розпалювали багаття, смажили на тонких гілочках хліб та сало і слухали розповіді Дмитра Івановича про Запорізьку Січ, характерників, військове містецтво козаків, про підступність московських царів, які врешті-решт таки зруйнували Січ, бо їм не потрібні вільні люди, а лише раби.

Скінчилося літо, скінчились і наші розкопки. По закінченню роботи Дмитро Іванович подарував мені гарну дерев'яну скриньку, в якій було десяток книжок по історії”.