|«« | «« | »» | »»| |
Міський сайт продовжує розповіді про видатних постатей, які відзначилися в історії нашого міста на Дніпрі.
19 лютого виповнюється 115 років з дня народження Михайла Шатрова (Михайла Олександровича Штейна).
Без сумніву, це найбільш популярний письменник та найбільш відомий краєзнавець нашого міста другої половини ХХ століття. Близько трьох десятиліть, з шестидесятих по дев’яності роки, городяни зачитувалися його книгою «Город на трех холмах» та ще декількома виданнями.
Сьогодні ім’я цієї людини трохи підзабулося. Між тим, його біографія цікава сама по собі – як дзеркало непростої епохи 1940-1980-х років.
Спеціально до ювілейної дати Міський сайт пропонує розповідь про Михайла Штейна – Шатрова.
Чому Михайло Штейн став Михайлом Шатровим? Як відкрив він собі шлях у журналістику та краєзнавство? Чому молодий здібний журналіст зазнав утисків та репресій? Як народився задум та побачила світ книга «Город на трех холмах»? Які ще книги про наше місто написав Михайло Шатров? Чому декілька книг письменника залишилися неопублікованими та досі покояться в архіві?
На ці питання відповість давній друг Міського сайту, кандидат історичних наук, завідуючий відділом Дніпропетровського національного історичного музею ім. Д. І. Яворницького Максим Едуардович КАВУН.
«Справжнє ім’я Михайла Шатрова – Михайло Олександрович Штейн, - розповідає Максим Кавун. - Однак в історіографію та культурну історію Дніпра він увійшов саме під звучним псевдонімом.
Михайло Олександрович Штейн народився 6 (19 – за новим стилем) лютого 1908 р. у Катеринославі. Батько його, Олександр Семенович Штейн, за спогадами сина, “працював у бухгалтеріях низки фірм”.
З приводу походження своєї родини Михайло Штейн – Шатров розповідав цікаву історію. Прадід Пінхус (Пантелеймон) Штейн після реформи 1861 р. нібито працював простим ковалем у маєтку генерала Мандрики у Верхньодніпровському повіті Катеринославської губернії. Як зазначав Михайло Штейн, “виникла романтична історія за участю прадіда та поміщицької дочки. З тієї пори справи сім’ї пішли у гору”.
Прадід нібито взяв в оренду близько 150 десятин поміщицького маєтку (володіти землею в приватній власності євреї тоді не мали права). Михайло Штейн називає цей маєток – “Крута балка” Малософіївської волості Верхньодніпровського повіту, в шести верстах від станції Милорадівка.
Мати Михайла Штейна померла від туберкульозу, коли синові не було й чотирьох років. Не допомогло й лікування в Італії. У 1914 р. батько оженився другий раз на подрузі покійної дружини – Надії Яківні Захар’єнко.
Ця жінка, яка мала широкий кругозір, замінила Шатрову матір. Саме вона привила Михайлу потяг до літератури, до постійного читання. Померла “друга мати”, як її називає Михайло Штейн, у 1937 році.
Найбільш милою серцю вулицею для Михайла Штейна стала Козача (в радянський час – Комсомольська, зараз - Старокозацька).
“В будинку № 22 по цій вулиці я народився, в одноповерховому будиночку Кофмана на розі Козачої та Троїцької (Червона) ми жили в 1913 р., а в 1914 р., після другого одруження батька, переїхали у будинок № 9 по Козачій.В квартирі № 3 цього триповерхового будинку прожив я 57 років (за винятком воєнних), до того, як в 1971 р. отримав від міськвиконкому окрему квартиру на Ленінградській”.
Такі адреси дає Михайло Штейн в своїй “Автобіографії”, написаній в 1982 р., тому нумерація будинків може не обов’язково збігатися з сучасною. Ця тема “адресів Михайла Шатрова” ще чекає на свого дослідника.
На будинку № 9 на Старокозацькій вулиці у 2008 році з’явилася меморіальна дошка на честь краєзнавця-літератора.
Закінчивши в 1924 році школу – семирічку, Михайло Штейн поступив у торгівельно-промислову профшколу, проте, після трьох років навчання там, не зміг віднайти роботу, став помічником токаря по металу, працював в кооперативній артілі.
У подальшому змушений був податися за вищою освітою. У 1931 р. Михайло Штейн став студентом фізико-математичного факультету Інституту Фізхиммат (пізніше, у 1936 р., став частиною Дніпропетровського державного університету, нині ДНУ).
«Поступаючи на фізмат, – пише М. Шатров у своїй “Автобіографії”, – я робив помилку, котру допускають молоді люди. Не подумав про те, чи тягне мене до цієї галузі знання, до педагогічної роботи. З дитинства були для мене самими рідними і близькими історія та література. Але в той час у Дніпропетровську не було вузу з такими факультетами, і я бездумно пішов на фізмат, прирікаючи себе тим самим на довгі безрадісні роки роботи не за покликанням. Усе це я особливо ясно відчув за роки навчання в університеті. І тепер, на схилі років хвалю себе за те, що знайшов сили тоді вчасно перейти на інші рейки, виправити допущену помилку».
Ще з студентських років, Михайло Штейн почав публікуватися в місцевій пресі. За власним зізнанням, саме тоді він відчув, що його призванням є журналістика. У 1936 р. став штатним співробітником обласної піонерської газети “Щаслива зміна”.
За рекомендацією обласної організації Спілки письменників, Михайло Штейн вирішив зробити ще один амбіційний крок. Він поступив на заочне відділення Московського літературного інституту ім. М. Горького. Закінчив інститут у 1940 р. та отримав диплом за підписом відомого письменника М. Фадеєва.
З 1939 р. молодий літератор працював уже в редакції головної обласної газети – “Дніпровська правда”.
4 липня 1939 р. сталася в житті Михайла Штейна виняткова подія – він одружився з Соф’єю Яківною Шапіро, яка стала йому вірною помічницею, і з якою він прожив 43 роки до самої смерті. Вже наприкінці життя, у 1982 р., М. Шатров присвятив жінці такі строки:
“Стала Соф’я Яківна моєю вірною супутницею в житті, найкращим чином проявивши себе в усіх випробуваннях, що випали на мою долю, включаючи мою інвалідність, що продовжується вже п’ятий рік. Розвинута, начитана, вона знає коло моїх інтересів та підказує (при слабкому моєму зорі) багато, з чим мені потрібно ознайомитись. Все життя створювала вона найкращі умови для моєї літературної роботи. Не кажу вже про те, що, сидячи за нашою машинкою, вона була завжди першим читачем і критиком, а іноді й редактором допущених мною огріхів. Критиком мислячим, толковим. Без неї я, напевно, не написав би усього, що мені вдалося створити!”.
З початком бойових дій, Михайло Штейн та його дружина (котра працювала друкаркою) не евакуювалися, а в складі похідної редакції “Дніпровської правди” спочатку знаходилися в Новомосковську, згодом у Павлограді та в Петропавлівці, де продовжували видавати обласну газету. Згодом виїхали у Ворошиловград (Луганськ), де редакції були розформовані, а їх журналісти мобілізовані в діючу армію. Михайло Штейн за станом здоров’я (органи зору – все життя він страждав на сильну короткозорість) отримав евакуаційне посвідчення.
Михайло Штейн опинився в уральському містечку Алапаєвську. Згодом він був визнаний обмежено придатним до військової служби та відправився на фронт.
З березня 1942 р. він перебував у лавах Червоної армії – отримав звання молодшого лейтенанта піхоти, у вересні 1943 р. був направлений у Харків, звідти на станцію Пологи Запорізької області, де став командиром взводу 302 стрілецької дивізії. В цій дивізії М. Штейн, спочатку в полку, згодом – в редакції дивізійної газети “За Родину”, прослужив до кінця війни. Пройшов Центральну та Західну Україну, Польщу, Чехію.
Вже в останні дні війни Михайло Штейн взяв участь у вкрай ризикованому заході – рейді в окуповану ще гітлерівцями Прагу. Завданням редакції було потрапити в Прагу й випустити там святковий номер перемоги. День 9 травня 1945 р. Михайло Штейн зустрів у Празі, на Вацлавській площі, в кафе. В наступному після святкового номері газети “За Родину” вийшов нарис М. Штейна “Прага майская”. За участь у цьому рейді до Праги Михайла Штейна нагородили орденом Червоної Зірки (доволі почесна нагорода, здебільшого її давали розвідникам).
Під час війни, в 1944 р., Михайло Штейн подав заяву на вступ до лав комуністичної партії. Однак становище його ускладнилося тим, що він не був комсомольцем, у 1925 р. йому відмовили через “непролетарське походження”. Можливо, одним із факторів було також єврейське походження. Не одразу, проте у 1945 р. М. Штейн став кандидатом у члени партії, а згодом і членом партії, без чого в ті роки неможливо було займати відповідальні посади.
Демобілізувавшись, Михайло Штейн повернувся до Дніпропетровська. Одразу він став завідуючим відділом культури редакції обласної газети “Зоря”. За його власними спогадами, аналогічне місце в “Дніпровській правді”, де М. Штейн працював до війни, вже було зайняте його другом Йосипом Пустинським. Тому М. Штейн з радістю погодився працювати в “Зорі”.
В кінці 1940-х років розпочалося творче та кар’єрне сходження журналіста Михайла Штейна. Коло питань його публікацій було дуже широким – люди післявоєнного села, відновлення важкої промисловості, а найбільше – культурний розвиток.
Аналіз ранніх публікацій М.О. Штейна свідчить, що псевдонім «Михайло Шатров» усталився не відразу. Кілька років автор експериментував – більша частина статей видавалася під власним прізвищем М. Штейн, а на частині стоять підписи – псевдоніми «М. Шатров», «М. Шаров», «О. Михайлов», і вже потім остаточно закріпилося «Михайло Шатров».
Наприкінці 1940-х рр. М. Штейн виразно заявив про себе як театральний та літературний критик. Він написав десятки рецензій на нові спектаклі та прозу місцевих авторів, власноруч відбирав для публікації цікаві твори молодих місцевих літераторів.
За спогадами М. Штейна, в ці ж роки він познайомився з Олесем Гончаром, тоді ще студентом-фронтовиком. В “Зорі” за підтримки М. Штейна тоді були вперше опубліковані оповідання О. Гончара “Модри камень” та “Весна за Моравой”.
“З Гончаром, – згадував М. Шатров, – в нас встановилися добрі, дружні відносини... До сих пір жаль, що перша частина “Прапороносців” – “Альпи” – не була опублікована в підготованому нами першому випуску альманаху “Вогні Придніпров’я” – через довгі затримки в його виході. І Гончар, здавши нам “Альпи”, забрав їх із редакції та передав “Вітчизні”, котра їх і опублікувала. Пишаюся тим, що я як секретар редколегії “Вогнів Придніпров’я” першим прочитав першу книгу “Прапороносців” у рукописі та сказав Олесеві своє захоплене слово...”.
Здавалося, кар’єра молодого здібного журналіста стрімко ішла вгору. Але несподівано вектор творчого та особистого зростання М. Штейна був примусово зупинений. Як згадує М. Шатров, “зі мною відбулася чорна біда, що на довгий час спотворила моє життя”.
Незадовго до смерті Й Сталіна, по всьому СРСР прокотилися нові репресивні хвилі. Серед них була й “кампанія проти безрідних космополітів”. М. Штейн став однією з її жертв у тодішньому Дніпропетровську.
Наприкінці лютого 1949 р. в київській “Літературній газеті” з’явилася стаття про “безрідних космополітів”, в якій багато місця відводилося й М. Штейну. Штейна звинувачували в цькуванні молодих літераторів, в «протидії новим тенденціям в соціалістичному культурному житті» і т.п. Згодом пройшла хвиля публікацій в дніпропетровській пресі – “Дніпровській правді”, “Зорі”. М. Штейна тут називали “пройдохою”, “негідником” і т.п.
Вже на небосхилі життя він згадував:
“Скажу, що й зараз, через 33 роки, мені страшно взяти в руки пожовтілі номери газет тих днів, перечитати жахливі строки. По суті, хоч це прямо й не говорилося, я став “ворогом народу”, до яких у 1937-38 роках зараховували багатьох нині повністю реабілітованих людей – не всі, як відомо, дожили до цієї реабілітації.Страшно було виявитися в повному вакуумі, всі, за винятком двох-трьох особливо близьких товаришів (та й то не на людях), трималися зі мною як із зачумленим, закоренілим злочинцем, та й я застосовував великі моральні зусилля, щоби не відчути себе таким. Однак свій “космополітизм” рішуче відкидав, і, як пішло далі, вів себе правильно”.
Серед конкретних звинувачень, головним було те, що у своїй рецензії в “Зорі” на один роман українського письменника рецензент М. Штейн зауважив, що образ секретаря парторганізації вдався авторові менше, ніж образи інших персонажів. І пішло, поїхало... М. Штейна звільнили з редакції, виключили з лав партії.
Сім’я Штейнів деякий час виживала заробітками жінки М. Штейна – Соф’ї Яківни, яка брала надомну роботу на друкарській машинці. А господаря сім’ї ніде на роботу не брали. М. Штейн навіть пробував влаштуватися нічним сторожем на фабрику ім. Володарського, але й там йому вказали на двері.
Майже рік М. Штейн ніде не працював, не з своєї вини. Тим часом до звинувачень у космополітизмі додали “саботаж”, небажання працювати. М. Штейн звернувся в парткомісію обкому партії, й після неабияких зусиль його влаштували в артіль “Дніпрокоопполіграф” приймальником замовлень. У цій артілі він пропрацював п’ять років.
Влітку 1950 р. Штейна викликали до Києва, до Центрального комітету республіканської компартії, де його справу розбирала партійна комісія. Виявилося, що донос на Штейна написав касир видавництва “Зоря”, що працював колись із батьком Штейна, не забувши натякнути, що батько Штейна був сином поміщика... Справу Штейна повернули в Дніпропетровський обком партії для перегляду, обком залишив своє рішення в силі, але секретаріат ЦК відмінив рішення обкому, й відновив М. Штейна в партії з суворою доганою, яку в 1954 р. йому вдалося зняти.
В березні 1955 р. Михайло Штейн нарешті влаштувався книжковим редактором в наново організовану книжкову редакцію видавництва “Зоря”. Через деякий час ця редакція перетворилася на найбільш відоме дніпропетровське видавництво “Промінь” (згодом “Січ”, нині не існує). Тут Михайло Штейн пропрацював шістнадцять років.
Пішов на пенсію в 1971 р., у 63 роки, тільки внаслідок суттєвого погіршення зору. Михайло Шатров у своїй автобіографії зауважує, що, якби не було тих чорних літ, він до самої пенсії пропрацював би в редакції “Зорі”. Але, натомість, він визнає, що період роботи у видавництві виявився більш змістовним і цікавим.
“Однак любов до газетної роботи, навіть коли я повністю втягнувся у книжково-видавничу справу, в мені не згасла й я протягом усіх років видавничої роботи та після виходу на пенсію зберіг вірність газетній строчці, котра залишилася моєю насущною потребою. В мене існує постійний творчий зв’язок з нашою “вечоркою”, в штаті якої я трудився в далекі довоєнні (1937 – 1939) роки. Мої основні газетні жанри, які я поєдную з “великими полотнами”, це передусім історико-краєзнавчі статті, публіцистика, бібліографічні статті та ін.Але головною справою життя стала для мене книга, у робочий час та, яку я редагував, а вечорами, вдома, після обіду та короткочасного відпочинку, розпочиналася “друга зміна” – праця над моїми власними книгами”.
На посаді редактора видавництва “Промінь” М. Штейн редагував художню й інформаційно-політичну літературу, більше – останню. На жаль, М. Штейн не вів переліку відредагованих ним книг та брошур. Сам він згадував, що їх було близько п’ятдесяти.
Перша книга була не історичною, а пригодницькою.
“Моя робота над своїми книгами розпочалася в 1952 р., у період мого вигнання. Гостро хотілося взяти в руки перо ще в тих умовах, коли не міг і мріяти про печатну строку в газеті. І я задумав пригодницьку повість для середнього шкільного віку на матеріалі рідного Дніпропетровська, першого післявоєнного року, добре мені пам’ятного. Використав свої багатоманітні пізнання філателії – предмету мого захоплення з дитинства й до сивого волосся. Продовжив і завершив роботу над “Синим Маврикием”, вже працюючи у видавництві. Не одразу вдалося опублікувати її, вийшла книжка у 1961 році...”.
Сам М. Штейн вважав, що з своїм первістком йому не повезло, адже книжка зазнала суттєвого редакторського втручання, хоч авторська фабула й збереглася.
А далі вже з’явився задум книги-літопису міста. Знову дамо слово автору:
“До цього часу в голові вже склався великий план книги, що стала головною в моїй літературній творчості. З дитинства любив я історію, запоєм читав Вальтер Скотта, Загоскіна, Мордовцева та інших письменників історичного жанру. А особливо – історію рідного краю. Рідним домом був тодішній Музей Поля [сучасний ім. Яворницького – Максим Кавун] – куди я ходив незліченну кількість разів. На історико-краєзнавчі теми любив я писати, працюючи в газеті. Все це налаштувало на роботу над художньо-публіцистичним нарисом історії Дніпропетровська, названим мною «Город на трех холмах». Ця книга, що вийшла в 1966 р. та видана в 1969 р. другим виданням – масовим та значно розширеним, охопила період від заснування Катеринослава до перемоги в ньому Радянської влади. У 1968 р. на книжкових прилавках з’явилося продовження «Города на трех холмах» – «С вершины полувека», присвячене Катеринославу – Дніпропетровську в період 1917 – 1967 рр. Загальний обсяг цих двох томів складає 50 авторських аркушів.1969 рік був для мене особливо плідним. Крім другого видання «Гоорда на трех холмах», я видав у тому ж році ще книгу з історичного краєзнавства – «Страницы каменной книги» обсягом близько 9 авторських аркушів. Це шістдесят нарисів про пам’ятні місця Дніпропетровська».
Такий доволі стислий авторський опис робіт другої половини 1960-х рр., що одночасно стали головними в житті нашого героя.
Праці Михайла Шатрова, а, найперше, його книга «Город на трех холмах», стали основним джерелом історико-краєзнавчої інформації про місто для цілого покоління дніпропетровців 1960 – 1980-х рр. “Город на трех холмах” став для цілого покоління дніпропетровців дійсно “краєзнавчою Біблією”.
Автор поставив собі за мету донести літературно-художніми засобами до широкого читача масив історичних знань щодо міста на Дніпрі, що лишався напівприхованим кілька десятиліть після революції 1917 р. Це завдання в тогочасних умовах можна порівняти з науковим подвигом. Михайло Шатров блискуче доніс для маси городян урбаністичну історичну пам’ять, звісно, залишаючись людиною своєї доби у переконаннях і визначеннях.
Ділогія М. Шатрова (“Город на трёх холмах” та “С вершины полувека») низка інших його книг (“Страницы каменной книги” та ін.) та десятки статей – стали за всю радянську добу єдиною спробою комплексного осягнення історії Дніпропетровська (!). Сам цей факт дуже показовий та заслуговує на увагу з історичної та культурологічної точки зору.
У пізні радянські десятиліття книги Шатрова на місцевих книжкових полицях були своєрідним бестселером. Саме праці Шатрова справили визначний вплив на історичну свідомість городян 1960–1980-х рр., будучи чи не єдиним джерелом комплексного знання з історії та культури міста. Якби в ті часи проводили рейтинги продажу книг, «Город на трёх холмах» мав би офіційне визнання як бестселера з краєзнавчої тематики.
Народжуваний мегаполіс постав перед відчуттям нового осягнення власної ідентичності… І книга М. Шатрова “Город на трех холмах” дуже сильно вплинула на цей процес, включно із постановкою нових культурно-символічних категорій.
“Пишаюся тим, що назва моєї головної книги «Місто на трьох пагорбах» графічно увічнена в малюнку герба міста Дніпропетровська, створеного в 70-х роках” – зазначав Михайло Шатров.
Михайло Шатров протягом усього життя збирав велику книжкову бібліотеку. Важливу її частину становили власне історико-краєзнавчі видання, присвячені історії Придніпров’я.
Після смерті Михайла Олександровича, частина книжок з особистої бібліотеки (зокрема, кілька випусків «Летописи Екатеринославской ученой архивной комиссии», праця О. Єгорова “Екатеринославское блукание” та інші), були передані до зібрання відділу краєзнавчої літератури та бібліографії Дніпропетровської обласної наукової бібліотеки.
На книгах з особистої бібліотеки можна побачити спеціальний екслібрис Михайла Шатрова. Він дуже символічний та промовистий. Зображені три пагорби на правому березі Дніпра, на першому пагорбі – силуети Преображенського собору та Потьомкінського палацу, лівіше – Монастирський острів. Справа на передньому плані височить обеліск з вапняку – «Миля», дорожній знак, що зберігся біля собору, й був поставлений ще до заснування правобережного Катеринослава. Символіка екслібрису зрозуміла – основні «культурні віхи» міста на трьох пагорбах. Автором екслібрису Михайла Шатрова є відомий дніпропетровський художник Василь Хворост.
Наступні сімдесяті роки стали суперечливими в житті та творчості Михайла Штейна (Шатрова). Великою мірою це пов’язано з поступовим погіршенням стану здоров’я.
У 1974 р. М. Штейн переніс операцію на нирках, наступного року – на очах. Операція катаракти пройшла невдало, зір повністю не відновлений. На початку лютого 1978 р. М. Штейна розбив інсульт. Права рука згодом частково відновилася, але на останні роки життя Михайло Штейн був майже прикований до квартири на Ленінградській вулиці.
Але основні причини такого творчого спаду, слід вбачати в загальних змінах духовної атмосфери під час т.зв. “застійної доби”. За сімдесяті роки М. Штейн не видав жодної книги, як з прикрістю констатував він сам. Задумів було багато, але вони не змогли перевершити успіх кінця шістдесятих років.
На початку 1970-х рр. Михайла Шатрова захопила праця над новою книгою – “Где была Половица”. Цей художньо-публіцистичний твір мав стилістично продовжувати попередні праці, але більш предметно розкривати ранні сторінки історії Катеринослава з 1770-х до 1820-х рр.
Хтозна, якби ця книга була надрукована, вона б змогла хоча б частково ліквідувати історичний вакуум щодо початкової історії Катеринослава, котрий став поступово заповнюватися тільки в новітній період, після публікації книги Д.І. Яворницького “История города Екатеринослава” та наукових робіт сучасних фахівців. Повість “Где была Половица” була в цілому завершена, хоч після її прочитання автор залишився не досить задоволеним, і не став добиватись публікації.
Цікаво, що рукопис праці “Где была Половица” (обсягом 335 аркушів) зберігся серед інших паперів Шатрова в Державному архіві Дніпропетровської області. Ще один примірник машинопису переданий у фонди відділу краєзнавчої літератури Дніпропетровської обласної універсальної наукової бібліотеки. Вважаємо, що ця робота М. Шатрова зберегла своє пізнавальне значення й заслуговує на публікацію.
Михайло Шатров готував до друку третє видання “Города на трех холмах”. На початку 1970-х рр. з цією метою він проводив новий збір джерельного та літературного матеріалу.
Остання спроба втриматися «в тренді» також була невдалою. В середині 1970-х рр. Михайло Шатров задумав написати трилогію про революційні події в Катеринославі. Ініціатива, причому цілком витримана в тодішньому ідеологічному дусі – була зустрінута дирекцією видавництва «Промінь» ледь не вороже. Перша частина майбутньої трилогії – про катеринославські роки І.В. Бабушкіна та Г.І. Петровського, була завершена та вийшла друком у 1980 р. під назвою «Буревестники», як пише автор, “на жаль, у сильно урізаному вигляді”.
У 1982 р. М. Шатров з болем зауважував:
“До сих пір “пробиваю” другу частину трилогії – повість про 1905-й рік в Катеринославі “Слышатся грома раскаты”. Рукопис цієї повісті я здав у видавництво ще восени 1979 року. Між тим начорно завершена третя повість трилогії – “Брянский гудок”, про боротьбу за Радянську владу в Катеринославі в 1917 – 1920 роках. Навряд чи вдасться побачити виданою всю мою трилогію, якій я віддав багато сил, частку свого серця.Тяжкість років, хвороба – наслідки інсульту, що прикували мене до будинку, все відчутніше дають про себе знати. Але в міру сил, що залишилися, продовжую літературну роботу... Хочу витримати до кінця принцип – трудитися доки рука здатна тримати перо...”.
Михайло Олександрович Штейн (Шатров) помер у місті Дніпропетровську в грудні 1985 року. Похований він на Сурсько-Литовському кладовищі (менше через рік поряд спочила й кохана дружина). Могила, на щастя, збережена в доброму стані.
За гіркою іронією долі, життя Михайла Шатрова скінчилось разом із епохою – на горизонті вже майоріла горбачовська Перебудова. Дітей у нього з дружиною не було, залишилися лише книги. Інформаційно та емоційно насичені праці Шатрова міцно увійшли в краєзнавчу та історіографічну традицію, стали, кажучи мовою фахівців, “історіографічним фактом”.
Наприкінці “Автобіографії” Михайло Шатров лаконічно виклав власне життєве кредо та творчий дороговказ:
“І скажу на завершення: при всіх випробуваннях, що випали на мою долю, свій життєвий шлях, свою професію літератора-журналіста я обрав правильно, за покликанням. І будь у людини друге життя, я обрав би впевнено той самий шлях, що приніс мені багато радостей творчості”.
***
З часу виходу «Города на трех холмах» Михайла Шатрова минуло вже більше півстоліття. Останні тридцять років з’явилися десятки нових книг на краєзнавчу тематику. Нові автори, нові стилі, нові смисли... Однак до сих пір на книжкових розвалах питають примірник «Города…». Ця книга та її автор зайняли своє, особливе, місце в уявній «залі слави» літописців міста на Дніпрі», - завершує Максим Кавун.
У 2008 році було знайдено в Державному архіві Дніпропетровської області документи з чіткою датою народження Михайла Штейна-Шатрова. Тоді ж була видана перша спеціальна стаття та брошура, а також встановлена пам’ятна дошка на будинку по вул. Старокозацькій, 9.
Наразі Максим Кавун завершує роботу над книгою, присвяченою біографії та історико-краєзнавчим працям Михайла Шатрова.
Її хотілося б видати в цьому році...
Gorod`ской дозор | |
Фоторепортажи и галереи | |
Видео | |
Интервью | |
Блоги | |
Новости компаний | |
Сообщить новость! | |
Погода | |
Архив новостей |