«Війна зриває маски, показує, хто чого вартий, вчить цінувати дружбу», – АТОвець Іван Начовний

Іван Начовний вирушив на фронт з гірничого університету, де викладав інформаційну безпеку. Офіційний костюм змінив на камуфляжну форму, аудиторію – на танк, а студентів – на бойових побратимів. Там, на передовій, він відгукувався не на своє ймення, а на позивний «Гном».

За бездоганну службу в зоні АТО нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня. До Дня захисника України – про героя із Дніпра в рубриці ДніпроОДА «Наші люди».

Він вирішив, то якийсь розіграш, коли на порозі його дому з’явився чоловік у військовій формі і протягнув повістку:

«Іван Ілліч, завтра о восьмій ранку вам треба з’явитися у військкомат. Із собою візьміть усе необхідне», – сказав військовий.

І хоча календар показував 1 квітня 2014 року, було зовсім не до жартів.

Наступного дня Іван Начовний разом з сотнею інших мобілізованих вирушив до однієї з військових частин в Черкаському. Тут – тренування на полігоні, а через місяць – виїзд в зону АТО в ролі командира танкового взводу.

«Вважав, їдемо в невеличке відрядження. Про «гради», кулі й смерть навіть не помишляв», – зізнається боєць.

Точкою відліку військових буднів стало Добропілля, що на Донеччині, де базувався армійський табір. А вже 24 травня прийшло розуміння: приїхали не у відрядження, а на справжнісіньку війну.

«Один з наших танків, який патрулював на блок-посту поблизу села Золотий Колодязь, зламався. З водієм Мішанькою поїхали лагодити машину. Відремонтували швидко, хлопці на знак подяки ще й нагодували нас смачним борщем. Тільки-но дісталися свого табору, як по рації лунає: на блок-посту, де ми щойно були, бій», – розказує танкіст Начовний.

Тоді він вперше відчув гіркоту втрати побратимів. Каже, на лінії вогню постійно дивишся в обличчя смерті, і разом з тим, звикаєш до обстрілів, до страху, до 200-х...

«Коли йдуть ті, з ким ти ділив хліб і йшов пліч-о-пліч в бій, залишається тільки пам'ять. А також черв'як, який точить тебе зсередини: нічого вже не повернути й не виправити», – ділиться Іван.

Він побував у найгарячіших точках Донбасу – у Пісках і поблизу Донецького летовища. Ці бої осіли попелом в куточках пам’яті Івана на все життя. Тоді екіпажу танкістів на чолі з «Гномом» належало підтримувати піхотинців, аби попередити атаку супротивника.

«Стояла полуднева спека, навколо – нічичирк, рація мовчить. Аж раптом засвистіли «120-ки»: ці міни ні з чим не сплутати. Вони лягали серіями по 8-10 штук. Це був справжній «морський бій» ворога, наші – перші враження й досвід. Навіть довелося коректувати артобстріл, лежачи на іржавому тракторі, – згадує Іван. – Такого викиду адреналіну не відчував жодного разу».

Зізнається, то була найважча доба у стоденному протистоянні біля аеропорту. З того моменту для нього пропали дати, а дні тижня просто стали номерами – перший, другий, третій…. Найголовніше – дотягти до вечора, пережити ніч і якщо пощастить – покімарити. І все це – під безкінечний «будильник» у вигляді мінометних обстрілів.

Танки, якими рік командував Начовний, дістали прізвисько «ластівки». Чорно-білих птахів навіть намалювали на броні. Так увічнили пам’ять полеглого механіка-водія Юрія Сітяєва, в уяві якого бойові машини як раз і були «ластівками». А індивідуальний перев’язувальний пакет загиблого побратима Іван проніс крізь усю війну. Каже, то був талісман, який допоміг вижити.

З власного досвіду Іван Начовний знає, війна змушує дивитися на життя по-філософськи: зриває маски, показує, хто чого вартий, вчить цінувати дружбу.

«Ми стали впевненішими, загартувалися й головне – кожен зрозумів, ким є насправді», – упевнений танкіст.

До того ж війна загострила в бійця відчуття справедливості. Воно й привело його в Центр допомоги АТОвцям при ДніпроОДА. Працюючи тут, Іван надає підтримку тисячам демобілізованих.

«Хлопці мають на реальних прикладах бачити: після війни можна не лише повернутися до колишнього життя, а й змінити його на краще. Можна реалізуватися, використати свій потенціал, втілити власні ідеї», – упевнений Іван Начовний.