Іван Труба - жити для України

Іван Михайлович Труба – український громадський, політичний, культурний діяч, письменник, перекладач, книговидавець, педагог, доктор технічних наук, народився 9 вересня 1878 р. у м. Гомелі. Походив із давнього козацького роду. З часом батьки з сином і двома доньками переїхали до Сосниці Чернігівської губернії. Закінчив із відзнакою реальне училище у Ромнах, Петербурзький технологічний інститут. Мав хист до малювання й одночасно з іспитами до інституту склав іспити до Академії мистецтв, але перемогло бажання бути інженером-технологом. Був одним із фундаторів і активістів Української студентської громади. За участь у революційному студентському гуртку 1902 р. І. Трубу було заарештовано і заслано на три роки до Балаганська Іркутської губернії під гласний нагляд поліції. Відбував заслання разом із майбутнім наркомом освіти УРСР Миколою Скрипником. Наступне дворічне заслання за участь у революційному русі відбував у Архангельську.

Не маючи права селитися в університетських містах, до 1906 р. проживав у Полтаві, Харкові, Катеринославі, Черкасах. З 1907 р. поселився в Катеринославі. Екстерном із відзнакою закінчив Технологічний інститут. Працював викладачем математики, фізики та космографії у Першому Катеринославському комерційному училищі, жіночій гімназії П. Іоффе, комерційному училищі Г. Свіди, жіночій гімназії С. Юдкович, на залізничних технічних курсах, конструктором на Брянському заводі, інженером-технологом у відділі тяги Катерининської залізниці. Проводив активну громадську роботу в українському літературно-артистичному товаристві «Просвіта», входив до складу ради товариства, ревізійної та будівничої комісій, брав участь в організації та відкритті у 1913 р. бібліотеки-читальні ім. Т. Шевченка. За його архітектурним проектом було побудовано будинок Мануйлівської «Просвіти» (філії Катеринославської), а сам І. Труба був призначений її почесним членом. На сторінках українського часопису «Дніпрові хвилі» (друкованого органу катеринославської «Просвіти»; 1910–1913) вміщував свої дописи.

Упродовж 1917–1918 рр. І. Труба очолив діяльність українців Катеринослава. Він став ініціатором перших політичних зборів у місті, організатором створення Українського Об’єднаного Комітету в Катеринославі. 11 березня на установчих зборах відродженої «Просвіти» обраний до її ради. Згодом очолив відділ народної освіти Катеринославської губернської земської управи і видавництва газети «Народне життя». За його активної участі у місті відкрито сільськогосподарський технікум. У липні 1917 р. І. Труба був делегатом Всеукраїнського з’їзду залізничників у Харкові, від якого обраний до комісії Центральної Ради в справі вироблення статуту автономії України. В усіх організаціях, в яких довелося працювати І. Трубі, він відстоював тріаду: автономія України, українізація школи, приналежність Катеринославщини Україні. У 1917 р. видав у Катеринославі популярну брошуру «Хто пануватиме на Україні».

І. Труба входив до складу катеринославської групи проводу Українських Поступовців (ТУПу), а з листопада 1918 р. призначений Головою Катеринославської філії Українського Національного Союзу – органу Директорії. Боровся за встановлення української влади в місті. Вважав себе прихильником Української соціалістичної партії. Брав участь в українізації вояків 228-го запасного полку, розташованого в Катеринославі.

Він доклав чимало зусиль у створенні Українського учительського товариства. Генеральний секретаріат Центральної Ради призначив І. Трубу комісаром народної освіти Катеринославської губернії, якому підлягала вся позашкільна та шкільна освіта. Цю посаду він обіймав з 9 серпня 1917 р. до початку 1919. У 1918 р. брав участь в організації Катеринославського університету, шукав фінансової допомоги для Весело-Тернівської української гімназії (тепер Кривий Ріг).

Літературна творчість та книговидавництво – ще одна риса багатогранної діяльності І. Труби. Оповідання «Буде паном» вперше познайомило читачів «Киевской старины» (1904) з ім’ям Івана Труби. Згодом його твори з’явилися в журналі «Нова громада», часописі «Дніпрові хвилі», окремими виданнями виходили в Катеринославі протягом 1917–1918 рр. у серії «Дитяча бібліотека», а в 20-і роки у Відні (Австрія), де письменник жив у перші роки еміграції, вимушено залишивши батьківщину на початку 1919 р. Ним було засноване українське видавництво «Стежка додому» (Катеринослав-Відень, 1918–1922).

Серед літературної спадщини – казки для дітей «Як гриби збирались воювати з жуками», «Пан Коцький», переклади казок Г.Х. Андерсена «Ялинка», «Праведний суддя», «Царівна на горошині», Бр. Грімм «Дід з онуком», «Три пряшки-тіточки», В. Гауфа, Бехштейна, оповідання «Подорож на села», «Ходить сон коло вікон», «У просвіті», «Багата кутя», «Перед Різдвом» та інші. Першими слухачами творів були, звичайно, діти самого Івана Михайловича – Борис, Олеся, Тарас, названі на честь видатних українських письменників Б. Грінченка, Лесі Українки, Т. Шевченка.

Велика заслуга І. Труби у виданні шкільної хрестоматії «Початкова читанка. Стежка додому» (у 1917–1918 рр. окремими виданнями вийшли три частини), складеної і пристосованої для українських початкових шкіл Катеринославською спілкою вчителів під його редакцією. До навчального посібника увійшли зразки українського фольклору, твори класиків української літератури – І. Котляревського, Т. Шевченка, Б. Грінченка, С. Воробкевича, І. Манжури, Панаса Мирного та інших, переклади творів Л. Толстого та зарубіжних авторів Г.Х. Андерсена, Бр. Грімм, підібрані за тематичним спрямуванням так, щоб виховувати у дітей почуття любові до рідного краю, його історії, культури, народних звичаїв, рідної мови, національної самосвідомості, милосердя, поваги до людської праці. Дванадцять власних оповідань І. Труба вмістив у 2-й частині читанки – «Засівальники», «Звіздоноси», «На страсті», «Клечана неділя» та інші, у яких ведеться розповідь про народні свята, обряди, звичаї.

До участі у видавничій діяльності І. Труба залучав багатьох педагогів, письменників, художників, громадських діячів міста, більшість із яких були його друзями. Серед них – директор краєзнавчого музею ім. О. Поля Д. Яворницький, щирий друг, хрещений батько сина І. Труби – Тараса, народженого у 1914 р. і названого на честь великого кобзаря з нагоди його 100-літнього ювілею. У будинку І. Труби, зведеному у 1908–1912 рр. по вул. Пороховій, 22 (нині – Кавалерійська, 22), свого часу бували відомі діячі української і російської культури та літератури: М. Кропивницький (хрещений батько доньки Олесі), І. Рєпін, Олена Пчілка, В. Винниченко, В. Короленко. Побудований за проектом самого господаря в оригінальному стилі українського модерну, будинок став об’єднуючим центром передових сил міста, які активізували свою діяльність в напрямку українського відродження в перші пореволюційні роки. Сюди часто заходив місцевий художник М. Погрібняк, який ілюстрував «Початкову читанку» та інші дитячі видання. Бували тут педагог Є. Вировий, родина історика В. Біднова, Дмитро та Наталя Дорошенки, сестра Лесі Українки Ольга та її чоловік Михайло Кривинюки, які з 1910 по 1921 рр. проживали у селищі Лоцманська Кам’янка поблизу Катеринослава.

Саме тут обговорювалися та вирішувалися плани видавництва перших шкільних підручників українською мовою і творів для дітей, які з 1917 р. почали видаватися в Катеринославі. Серед них «Кобзар» Т. Шевченка, «Збірник творів» І. Котляревського, драматична поема «Бояриня» Лесі Українки, пома-казка «Трьомсин Богатир» І. Манжури, оповідання «Запорзький клад» В. Корнієнка, посібник «Дошкільне виховання» С. Русової, «Українська граматика для позашкільного навчання і недільних шкіл», складена вчителями, членами товариства Олександрівської «Просвіти» (нині – м. Запоріжжя). З 1917 по 1918 рр. тут знаходилося видавництво «Стежка додому», засноване І. Трубою. Як свідчать у своїх спогадах сини І. Труби Борис і Тарас, видавництво містилося у великому підвальному приміщені під самим будинком, вхід до якого був з однієї з кімнат 1-го поверху.

У 1978 р. будинок І. Труби було безпідставно знесено не зважаючи на капітальний ремонт у 1968–1970 рр., якого домоглася донька І.Труби Олеся Іванівна Серафимова і яку підтримали письменники та журналісти О. Гончар, В. Заремба, І. Шаповал, Ф. Залата, М. Миколаєнко, І. Сокульський, Р. Іваничук, С. Завгородній та клопотання 7-ої міської лікарні залишити будинок для використання як лабораторного приміщення. На місці будинку заплановано було побудувати харчоблок для міської лікарні швидкої допомоги, але не одне десятиліття там був і є просто пустир.

Уцілілий один із двох будинків, побудованих І. Трубою на садибі в єдиному архітектурному стилі за цією ж адресою винятково для сімей учителів-просвітян. У декоративному оздобленні має елементи національного орнаменту. У 1910–1920-і рр. у будинку мешкали родини міської української інтелігенції, співробітники, а також друзі та знайомі І. Труби, зокрема, родини шкільних учителів Л.А. Горбенко, О.І. Серебрянської, Красильнікової та інших. На початку 1920-х рр. тут проживав український письменник Юрій Петрович Дольд-Михайлик (1903–1966), автор роману «І один у полі воїн» (1956), із дружиною Галиною Маркіянівною Ткаченко, племінницею українського письменника Бориса Грінченка.

Не стерпівши більшовицького гніту й свавілля, на початку 1919 р. І. Труба емігрував, назавжди залишивши Батьківщину та родину. Навесні 1919 р. перебував у Станіславі (тепер Івано-Франківськ). У перші роки еміграції проживав у Відні (Австрія), багато займався перекладацькою і видавничою діяльністю. Видав у перекладах українською мовою казки Андерсена, Бр. Грімм, Гауфа, Бехштейна у 5-ти томах. Як і багато інтелігентів-емігрантів, заробляв на прожиття випадковими заробітками, продовжував займатися книговидавництвом. У 1922 р. І. Труба, в пошуках нового притулку, переїхав до Чехії, у Прагу. Читав лекції з математики на інженерному факультеті Української господарської академії в Подєбрадах. До 1930 р. (до пенсії) працював відповідальним інженером-конструктором на «Шкодових» заводах у Пльзені. У 1933 р. захистив дисертацію, одержав ступінь доктора технічних наук. Не полишав і літературної роботи. Його вірші, поеми, оповідання високо цінував Олександр Олесь, з яким І. Труба був у дружніх стосунках. У 1943 р. байки І. Труби О. Олесь збирався надрукувати в українському часописі «Дозвілля».

З часом Іванові Михайловичу вдалося встановити зв’язки з родиною. З великими труднощами його сини здобули вищу освіту, оскільки дітей емігрантів на батьківщині було позбавлено можливості навчатися. Дружина змушена була працювати на тяжких малокваліфікованих роботах. Відбулася перша зустріч з п’ятирічним онуком Ярославом, який разом із матір’ю, донькою І. Труби Олесею, у травні 1942 р. приїхав до дідуся в далеку Чехію з Дніпропетровська і пробув до кінця війни. З Вірою Петрівною, яка передчасно померла у серпні 1941 р., синами Борисом і Тарасом після недовгого прощання у 1919 р.– з надією скоро повернутися – він так ніколи і не побачився.

27 серпня 1950 р. на вул. Нейманова, 4 у Пльзені перестало битися серце І. Труби. Тіло його було кремовано, а прах розвіяний на галявині Центрального цвинтаря, у його верхній частині, де пролягає траса на Прагу.

Довгі роки ім’я І. Труби замовчувалося і було вилучено з нашої історії та культури. Та не руйнується людська пам’ять. Дніпропетровськ пам’ятав і пам’ятає подвижницькі діяння славного нащадка запорозького козацтва. Його старший син Борис із родиною переїхав до Єкатеринбургу, онук Ярослав і правнуки проживають у Дніпропетровську. В експозиції історичного музею ім. Д. Яворницького розміщені матеріали про І. Трубу, а у фондах зберігається архів родини, старанно збережений і переданий сином Тарасом, який останні роки проживав у м. Світловодську Кіровоградської області.