Призабуті імена

При першому погляді на добу, звичайно, найбільш помітні метри. Творчості О. Л. Красносельського, Г. Л. Швецько-Вінецького, В. В. Самодриги присвячені численні дослідження, статті та републікації їх власних творів. При другому погляді починає виростати перелік з десятків прізвищ, які засвідчуються зведеними об’єктами, і стає зрозумілим, що метри є лише вершиною айсберга. Далі фактично глухий кут. Біографії архітекторів, які волею долі опинилися у «другому ешелоні», відновлюються дуже повільно і фрагментарно. Та все ж справа ця не зовсім безнадійна.

Делант Яків Карлович

Розпочав свою творчу діяльність ще до революції. У 1900–1910-х роках архітектор Делант обіймає посаду техніка Олександрівського повітового земства. Сліди його діяльності на цій посаді, напевно, і досі в великій кількості можна зустріти на теренах колишнього повіту. А найзначніші з об’єктів, виконаних ним на замовлення земства: повітова лікарня (1903) та земська управа (1916), — і досі входять до десятки найкрасивіших будинків м. Запоріжжя. Ці неокласичні будівлі засвідчують, що в Олександрівську формувався талановитий і цілком самостійний архітектор, який вмів працювати і з формою, і з деталями.

По закінченні громадянської війни Делант перебирається до Катеринослава. В умовах загальної розрухи губернське місто все ж таки давало дещо більше засобів для виживання, ніж повітове. Хоча про творчу реалізацію мова все ж не йшла. У 1922 році Я. К. Делант зафіксований як підрядник під час ремонту будинку Держбанку, тобто як виконавець суто будівельних робіт. Подальша його діяльність у 1920-х роках — біла пляма. Але він, безумовно, працював за фахом. Більш того — він працював напружено. Інакше у 1930 році при створенні Інженерно-будівельного інституту йому б не надали звання доцента і не поставили б на чолі кафедри архітектури. До речі, асистентами при ньому було призначено Г. Л. Швецько-Вінецького та Б. С. Кащенка. Перший завідувач кафедри архітектури керував нею відносно недовго. Вже у серпні 1931 року він перейшов на роботу до філіалу Діпроміста, а після його реорганізації в Управління проектування та розвитку м. Дніпропетровська опинився в архітектурній майстерні №2 під керівництвом Г. Л. Швецько-Вінецького.

Діапазон робіт архітектора в цей час надзвичайно широкий. За його участі виконано проекти планування Соцміста у Дніпродзержинську, селища Вагоноремонтного заводу, містечка Дніпропетровського університету, генеральний план Великого Токмака. Для Соцміста ним (вперше в Україні) було розроблено проект дитячого комбінату, виконаний з урахуванням рекомендацій педагогів та лікарів.

Його відомі об’єкти цього часу є яскравими зразками перехідного періоду в радянській архітектурі. Житлові будинки Вагоноремонтного заводу по вулиці Універсальній, 1, та Держбанку по вулиці Ю. Фучика, 12 (виконаний авторським колективом), проект готелю «Інтурист» для Пушкінського проспекту, виконаний спільно з В. В. Самодригою, свідчать про непогане володіння формами конструктивізму і вміння пом’якшувати їх органічно введеними неокласичними деталями. Навіть при використанні типових проектів архітектор знаходив достатньо несподівані рішення, як, наприклад, у середній школі по вулиці Мініна, 1. Найбільш масштабний проект за його участі — комплекс Дніпропетровського університету, виконаний спільно с Г. Л. Швецько-Вінецьким, — на жаль, так і лишився нереалізованим.

Останні виявлені проекти роботи Я. К. Деланта датуються 1939 роком. Можна припустити, що у 1941 році його подальша доля була визначена його національністю. Але це лише припущення.

Щукін К. Г.

Не знаю, можливо, хтось знає більше, але мене самого це «К. Г.» поруч із прізвищем одного із найбільш значних архітекторів міста першої половини 1930-х років дуже дратує. Та що поробиш, коли діяльність цього архітектора є фактично суцільною білою плямою. На груповому фото архітекторів Проектно-консультаційного бюро НКВС України при Дніпропетровському окрвиконкомі, яке було зроблено приблизно у 1930 році, К. Г. Щукін вже людина середнього віку. Тож архітектурна освіта у нього, схоже, ще дореволюційна. Та й практику він, швидше за все, розпочав ще до революції. Але відомості про його роботи з’являються лише з 1930 року. Причому виконані ним об’єкти свідчать не лише про архітектурний талант, але й про впливовість архітектора і сильні позиції у владних сферах.

У 1930–1931 роках Щукіним створюється два проекти студентських гуртожитків: Гірничого інституту (просп. К. Маркса, 21) та Транспортного інституту (гуртожиток №1). Останній об’єкт в його творчості можна назвати одним із найважливіших. Первісний проект комплексу Транспортного розроблявся московською архітектурною бригадою. Місцевих інженерів, а тим більше архітекторів до нього залучали вкрай обмежено. Те, що Щукін отримав можливість виконати в цьому комплексі окремий великий корпус, свідчить про високу оцінку, яку він отримав у столичних гостей.

Високо його оцінювали і на місці. Поки що можна лише припускати, але схоже, що саме йому належить проект надбудови облвиконкому (просп. Кірова, 2), виконаний у 1932–1933 роках. Безумовно, йому належить і корпус міськкому КП(б)У по вулиці Леніна, 9, споруджений у 1932–1934 роках. У 1935 році за його проектом було виконано комплекс дерев’яних павільйонів для обласної сільськогосподарської виставки у парку ім. М. Хатаєвича. Наступного року один з цих павільйонів Г. Л. Швецько-Вінецьким було переобладнано під розміщення станції Піонерська Малої Сталінської залізниці.

А на початку 1936 року, коли у Дніпропетровську проходив І обласний з’їзд архітекторів, К. Г. Щукіна серед його учасників не було. Точніше, його не було серед «перших» людей з’їзду. Успішний архітектор, який ще минулого року виконував важливі замовлення місцевої влади, опинився у Придніпровському Промбудпроекті, де в якості співавтора займався розробкою проектів для Запоріжсталі, Бердянського та Херсонського крекінг-заводів. Причина опали досить очевидна. Вперше в новітній історії радянська влада вольовим рішенням змінила архітектурні смаки у країні. Не всі і не одразу зрозуміли, що саме відбувається. До того ж, хтось мав відповісти «за помилки». Можливо, ми ще дізнаємось подробиці опали К. Г. Щукіна. Поки що ми знаємо лише про її наслідки: талановитий архітектор, один з кількох архітекторів міста, які дійсно володіли конструктивістським мисленням, опинився на третіх ролях у промисловому будівництві.

Після війни прізвище Щукіна зустрічається серед співробітників Облпроекту. Але об’єкти цього часу дрібні і мало помітні на фоні відроджуваного міста. У 1945 році ним спільно з Л. Р. Ветвицьким виконується проект відновлення житлового будинку для Трубного інституту по Жовтневому майдану, 5. У другій половині 1940-х він виконує проект відбудови Благовіщенської церкви на Робочій вулиці, який так і не було вповні реалізовано.

Ройтер Леонід Андрійович

Л. А. Ройтер всім у своєму житті зобов’язаний радянській владі. Навряд чи хлопець з бідної і багатодітної родини спромігся би не лише отримати вищу освіту, але й зробити таку стрімку кар’єру до 1917 року. Коли у 16 років він вступив до залізничного технікуму, за його плечима вже був поважний стаж роботи металіста. А на 1 липня 1929 року, коли він закінчив Будівельний технікум шляхів сполучення, за його плечима, крім навчальних програм, було ще й 4 роки трудового стажу на посадах техніка та виконроба. Дипломна робота — «Проект робітничого селища на 500 квартир», виконана під керівництвом відомого архітектора передреволюційного часу Дитріха Тиссена, отримала оцінку «дуже добре».

Молодого і перспективного інженера-архітектора було зараховано до штату проектного бюро Транспортного інституту. Далі було 20-місячне відрядження до Москви на посилення архітектурно-будівельної контори М. Барща та Б. Соколова, яка виконувала проект комплексу інституту. А по поверненні молодий інженер опинився на посаді заступника директора будівництва Транспортного.

Наступні роки — час суцільних успіхів. З 1932 року Ройтер стає викладачем цивільного будівництва і вступає до аспірантури Транспортного. У 1933 році його призначають завідувачем кабінету фундаментів, а потім — кабінету будівельної механіки. Справи інституту не заважають його проектній діяльності. У середині 1930-х років ним виконано проект житлового будинку управління Сталінської залізниці по вулиці Куйбишева, 5, і в цей же час він разом з В. В. Самодригою, Я. К. Делантом та П. І. Антоновим працює над проектом житлового будинку Держбанку по вулиці Ю. Фучика, 12. Свої дослідження у галузі організації будівельних робіт він теж доводить до виробництва цілком самостійно, займаючи у 1935–1936 роках посаду заступника начальника будівельної дільниці № 3 тресту «Дніпробудшлях» Сталінської залізниці. Навесні 1936 року під його керівництвом було за 28 днів зведено житловий будинок залізниці на вулиці 8-го Березня, 8, а восени цього ж року цю систему організації праці було вдруге апробовано на будівництві житлових будинків для викладачів Транспортного. Ці перемоги будівельників було розрекламовано на всю країну. До Дніпропетровська зверталися за досвідом швидкісного будівництва. Л. А. Ройтер став відомою і помітною людиною.

А у 1937 році до нього прийшли співробітники НКВС. Важко сказати, чи сталося це через його власну помітність, чи, можливо, було якось пов’язано з тим, що у цьому ж році у Баку було заарештовано, а невдовзі і розстріляно його вчителя Дитріха Тиссена. Леонід Андрійович отримав 15 років. У 1947 році його було достроково звільнено, але вже у 1950 році заарештовано вдруге і засуджено вже до довічного ув’язнення. Реабілітації він дочекався лише на початку відлиги. Під час обох ув’язнень і у короткий проміжок між ними він працював за фахом у тресті, який займався будівництвом Норильського металургійного комбінату. У Норильську він лишився і після реабілітації.

В подальшому його чекала Ленінська премія 1966 року за впровадження прогресивних індустріальних методів будівництва в умовах вічної мерзлоти, звання заслуженого будівельника Росії, високі посади і загальна повага. До Дніпропетровська він більше ніколи не повертався.

Щокіна Ганна Лаврентіївна

Закінчивши у 1924 році Катеринославський технікум шляхів сполучення із званням техніка 1-го розряду Ганна Лаврентіївна стала однією з перших в місті жінок, працюючих на керівних посадах у будівництві. На виробництві вона пройшла шлях від техніка до помічника виконроба, одночасно продовжуючи навчання. У 1929 році вона захистила диплом у Дніпропетровському вечірньому будівельному технікумі, отримавши спеціальність інженер-будівельник. В цьому ж році вона поступила на роботу інженером-конструктором до проектно-консультаційного бюро, а з 1930 року, після реорганізації бюро, працює у Дніпропетровському філіалі Діпроміста. За кілька років, коли Діпромісто було перетворено на Управління реконструкції та розвитку м. Дніпропетровська вона вже обіймає посаду архітектора.

У 1935 році Ганну Лаврентіївну призначають архітектором до новоствореного проектного інституту «Дніпротранспроект». Першою її роботою на новій посаді став проект надбудови корпусу Управління Сталінської залізниці, який у дещо спрощеному вигляді було здійснено у 1936–1937 роках. Її творча діяльність у другій половині 1930-х років масштабна і різноманітна. Серед відомих проектів цього часу: житловий будинок по вулиці 8-го Березня, 8 (1936), клуб станції Нижньодніпровськ-Вузол (1938–1939), будинок Управління Сталінської залізниці (1938), конкурсний проект будинку Південно-Донецької залізниці у Ясинуватій (1938), десятки будинків та споруд при станціях різних залізниць країни.

Але, незважаючи на вдалу кар’єру у Наркоматі шляхів сполучення, після війни Щокіна працює вже у Дніпропетровському Облпроекті (Дніпроцивільпроекті). У 1945 році нею було виконано проект відбудови будинку Хрінникова під готель типу «Інтурист». Причому проектом було передбачено повне відновлення передвоєнного зовнішнього вигляду будинку. На жаль, від реалізації цього проекту відмовились, і готель «Україна» було відновлено в дещо іншому вигляді. Не пощастило і створеним нею клубу робітників торгівлі (1946) та шаховому павільйону у парку ім. Чкалова (1949). Клуб знесли у 1970-х роках під час будівництва нового корпусу міськради, а «павільйон із шпилем» у саду ім. Глоби — у 1990-х роках. Натомість чудово збереглися і досі працюють корпус Металургійного інституту (зараз зайнятий Приймальною комісією) (1947), корпус Коксохімічного технікуму на проспекті Петровського (1947) та спортивний зал Індустріального технікуму (1949).

Лейкін Давид Самойлович

Народився 22 червня 1909 року у Катеринославі. Трудову діяльність розпочав у вересні 1926 року, поступивши табельником до приватного будівельного підрядника. Але вже в грудні цього ж року став безробітним і лише влітку 1927 року влаштувався робітником до контори Житлобуд тресту «Південсталь». У 1928 році поступив на навчання на факультет промислового будівництва Дніпропетровського вечірнього робочого технікуму. Після реорганізації технікуму в Будівельний інститут продовжував навчання і у грудні 1931 року отримав диплом інженера-архітектора.

Навчання поєднувалось з роботою. У 1929 році обіймав посаду майстра у тресті «Індубуд». А з 1930 року працює техніком-конструктором, спочатку у Дніпропетровському філіалі Укрдіпромезу, а потім у Головпроекті. В якості громадського навантаження йому була доручена участь у роботі авторського колективу, який займався проектуванням навчального корпусу Будівельного інституту.

По завершенні навчання отримав розподіл на Донбас, де працював на посадах завідуючого будівельним відділом Калінінського рудоуправління, а згодом начальника планово-технічного відділу будконтори тресту «Артемвугілля». В цей період окрім суто промислових споруд за його проектами було споруджено клуб «ІТР» шахти «Калиновка» при станції Байрак (1932) та житловий будинок при шахті №8 у м. Горлівка (1933). Після повернення до Дніпропетровська у 1934 році отримав посаду головного архітектора проектів у майстерні №2 Управління планування та реконструкції (з 1938 року — Облпроект). А з 1935 року став членом Спілки радянських архітекторів України.

В рідному місті Давид Самойлович займався виключно житловим будівництвом, створивши більше десятка дуже вдалих будівель. Вже у 1934 році ним було виконано проект гуртожитку Вагоноремонтного заводу по вулиці Універсальній, 5, а наступного року — проект гуртожитку Сільгоспінституту по Лагерній вулиці. Однією з найкращих його робіт вважається будинок Лібкнехтбуду по вулиці К. Лібкнехта, 15, створений разом з І. Галкіним, що проектувався в кілька черг з 1935 по 1938 рік. Останньою передвоєнною роботою Лейкіна став виконаний у 1940 році спільно з О. Юхилевичем проект житлового будинку Головхліба по проспекту К. Маркса, 94. Будівництво цього корпусу завершувалось вже по війні.

Мобілізований у вересні 1941 року, він всю війну служив у інженерних військах. Його бойовий шлях чітко позначений нагородами: «За оборону Сталінграда», «За оборону Кавказу», «За бойові заслуги» (за Ясько-Кишинівську операцію), «За взяття Будапешта», «За перемогу над Німеччиною».

По демобілізації він повертається до Дніпропетровська і у червні 1946 року поступає на роботу старшим архітектором до відділу цивільних споруд тресту «Вугілляпроект» (згодом ДПІ «Дніпродіпрошахт»). Обсяги роботи на новій посаді були величезні, потребували великої напруги і технічних знань, але про творчу працю довелося забути. Проектовані селища при шахтах, адміністративні і громадські будівлі створювались швидко і за типовими проектами.

У 1964 році Давид Самойлович Лейкін повертається до ДПІ «Дніпроцивільпроект» (колишній Облпроект) на посаду заступника начальника відділу. На цій посаді він працював до самого виходу на пенсію у березні 1974 року. В добу індустріального будівництва він не лишив помітного сліду, працюючи в стінах проектного інституту, в якому так блискуче працював у 1930-х роках. Помер 2 березня 1997 року у Дніпропетровську.